Тематичний напрям № 1

Тематичний  напрям № 1

Реалізація соціальної політики в контексті світового та вітчизняного досвіду

Матюрін Ігор Вікторович,

здобувач Донецького державного університету управління

УДК 336.65

методичний підхід до Реформування структури

грошового забезпечення військовослужбовців в Україні

Удосконалено методичний підхід до реформування структури грошового забезпечення військовослужбовців на основі стимулювання економічного розвитку соціальної сфери, сприяння динамічному зростанню рівня життя населення, гарантування соціальної стабільності та соціальної безпеки в суспільстві.

Усовершенствован методический подход к реформированию структуры денежного обеспечения военнослужащих на основе стимулирования экономического развития социальной сферы, содействия динамическому росту уровня жизни населения, гарантирования социальной стабильности и социальной безопасности в обществе.

It has been improved the methodical approach to reforming the money provision’s structure  for military men on the basis of promoting economic development of the social sphere, promoting dynamic growth of living standards of population, ensuring  social stability and social security in the society.

Постановка проблеми. На сучасному етапі соціально-економічного розвитку України урядом достатньо чітко сформульовано головні цілі та завдання державного регулювання соціального захисту населення. Програмними документами визначено основні напрями їх реалізації. У зв’язку з цим практичної значущості набуває розробка комплексу взаємопов’язаних заходів, які мають забезпечити підвищення рівня життя населення в Україні в цілому та військовослужбовців зокрема.

Подолання існуючих соціальних проблем в Україні неможливе без створення умов для зростання добробуту населення, забезпечення належного рівня та якості його життя. Взаємоузгодження інтересів відбувається на основі ідеї сполучення економічної ефективності як результату дієвості ринкових сил та соціального компромісу. Наявність дієвої та ефективної системи соціального захисту – це свідчення рівня розвитку держави, його відповідності вимогам часу. Чим вище рівень життя громадян суспільства, тим більш розвинутим воно може вважатися.

Стратегічна мета подальшої інтеграції України у світове співтовариство потребує серйозної роботи з економічного зростання та забезпечення механізмів та умов для створення матеріального та духовного добробуту населення.

 У 2012 р. в Україні розпочато ліквідацію розриву між пенсіями військовослужбовців, які залишають службу нині, і тими, хто закінчив службу 5 років тому. У травні 2012 р. на засіданні Кабінету Міністрів України було прийнято рішення про поетапне збільшення розмірів пенсії колишнім військовослужбовцям: з липня – на 11%, з 1 вересня – на 23 та з 1 січня 2013 р. – на 35%. Також з 1 січня 2013 р. планується виділення 6 млрд грн з метою підвищення на 10,5% пенсій військовослужбовцям, особам начальницького та рядового складу, які залишили службу [1].

З 1 серпня 2012 р. рішенням уряду вдвічі підвищено грошове забезпечення усім військовослужбовцям ВМС. Наступним кроком стане запровадження мотиваційних чинників щодо підвищення рівня грошового забезпечення для військовослужбовців Повітряних Сил. У 2012 р. заплановано забезпечення квартирами 2,14 тис. осіб. У перспективі до 2017 р. буде збільшено рівень грошового забезпечення військовослужбовців [1].

Таким чином, в Україні продовжується розпочатий курс на соціальну підтримку військовослужбовців, усвідомлюючи їх роль у забезпеченні національної безпеки держави. Пільги, гарантії, компенсації та допомога застосовується переважно для того, щоб підтримати певні категорії громадян у сучасних складних соціально-економічних умовах, у яких перебуває суспільство.

Виходячи з цього, актуалізується проблема реформування грошового забезпечення військовослужбовців в Україні. Тому мета даного дослідження полягає у розробці пропозицій щодо вдосконалення методичного підходу до реформування структури грошового забезпечення військовослужбовців.

Виклад основного матеріалу дослідження. Необхідною умовою сталого соціально-економічного розвитку є соціальна стабільність у суспільстві. Економічне зростання значною мірою залежить від стратегії і тактики державного регулювання, визначення пріоритетів і напрямів політики соціального захисту, що є адекватними ринковим відносинам, спрямовані на забезпечення соціального захисту та безпеки населення. Від ефективності політики соціального захисту населення, дію якої спрямовано на захист громадянина в суспільстві від різноманітних форм соціальних та економічних ризиків і загроз, залежить його ставлення до впроваджуваних реформ.

Більшість населення України вважає, що їх доходів недостатньо для задоволення першочергових потреб у продуктах харчування, медичному обслуговуванні, придбанні одягу, відпочинку.  Найбільш незабезпеченими в 2012 р., як і у 2000 р., відчувають себе безробітні. Найбільшу недостатність доходів респонденти відчувають для задоволення потреб у навчанні (62,2%), придбанні товарів довгострокового користування (74,8% опитаних) та для задоволення потреб у відпочинку (75,3%), а найменшу – для задоволення потреб в оплаті житла та придбанні продуктів харчування, відповідно, 35,0 та 38,4% респондентів [2].

Таким чином, невисокий рівень заробітної плати, який успадковане Україною від адміністративно-планової економічної системи, та відповідно низький рівень соціальних трансфертів залишається основним чинником базової незахищеності населення. Низький рівень оплати праці обумовлює бідність працюючого населення та негативно впливає на доходи непрацездатних верств населення.

Разом з тим, аналіз відповідей респондентів у динаміці щодо достатності доходів демонструє ефективність державних зусиль, спрямованих на соціально-економічний розвиток України. Зокрема, щорічно підвищується базовий державний соціальний стандарт у сфері доходів населення. На його основі визначалися та зростали мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія за віком, розміри державної соціальної допомоги та інші види соціальних виплат. Важливу роль у соціальному захисті працюючих відіграє система соціальних виплат та пільг на підприємствах.

Базовим державним соціальним стандартом у сфері доходів населення визначено прожитковий мінімум, який затверджується законом і на основі якого визначаються розміри мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, неоподаткований мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, розміри інших видів соціальних виплат. Прожитковий мінімум застосовується також для загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення державних соціальних програм.

Незважаючи на суттєве зростання доходів населення (у 2011 р. наявних – на 35%, реальних – на 19%) збільшилась питома вага респондентів, які відносять себе до представників середнього класу, – 20,6% відповідей. На думку респондентів, мінімальний середньомісячний грошовий дохід на одного члена сім’ї, який би гарантував гідне існування, має бути в 3 рази вище, ніж офіційно встановлений прожитковий мінімум. Свою належність до середнього класу респонденти мотивують тим, що вони мають середні доходи (66,7% опитаних), розраховують лише на себе (34,2%), мають вищу освіту (32,9%), мають нерухомість (28,7%). Причому питома вага тих, хто визначає належність до середнього класу через наявність середніх доходів та вищої освіти, порівняно з 2008 р. збільшилась. У 2010 р. зменшилася кількість тих, хто не відносить себе до середнього класу (58,4% респондентів), не змогли визначитися 21,0%. Такий розподіл відповідей свідчить про певне поліпшення ситуації, але вказує на ще досить слабкі передумови для створення заможного прошарку суспільства, що пов’язано зі значним рівнем розшарування населення за доходами.

Не змогли ідентифікувати себе як представників середнього класу через низькі доходи 84% опитаних, неможливість робити інвестування – 21,9, відсутність певного набору предметів довгострокового користування – 20,6 та через відсутність вищої освіти – 15,2%. На думку 17,3% респондентів, в Україні середній клас складає половину населення. 24,5% опитаних вважають, що він становить приблизно третину, та 40,8% зазначили середній клас як малочисельний прошарок населення. Майже кожний сьомий не зміг визначитися з відповіддю. Серед умов, які необхідно створити в країні для існування середнього класу, респонденти головним чином називали підвищення заробітної плати – 90,5% (у 2011 р. – 70,8% відповідей) [2].

Таким чином, на підставі результатів дослідження здійснено ідентифікацію середнього класу за рівнем доходів і соціальним статусом. Одержані дані можна з певною мірою застережень, враховуючи нормативно-правову невизначеність критеріїв віднесення до середнього класу, вважати своєрідним ядром вже сформованого середнього класу. На сучасному етапі завданням законодавчої та виконавчої влади є більш глибоке врахування інтересів та потреб цих верств населення та сприяння розвитку тих сфер економічної діяльності, які здатні забезпечити в суспільстві формування середнього класу.

Оцінка економічного становища за допомогою статистичних та соціологічних обстежень є індикатором виявлення соціальних інтересів і потреб людини та показує зміни в цих інтересах та потребах. Вирішення проблеми справедливого перерозподілу доходів як стратегічної мети державної політики соціального захисту населення можливе через створення для працездатного населення умов для забезпечення їх гідного рівня життя за рахунок власних доходів, стимулювання високопродуктивного економічного середовища як основи матеріального благополуччя людей, а також надання державної підтримки тим, хто з об’єктивних причин не може самостійно забезпечити прийнятний рівень життя.

Проте економічні ресурси та можливості суспільства з урахуванням тіньової економіки в багато разів більше порівняно з тими, що фіксуються офіційно. У даний час очевидним є те що основоположною метою державної політики у сфері доходів населення, закріпленою Конституцією України, є забезпечення гідного рівня життя людини. Необхідність підвищення рівня життя населення обумовлено тим, що рівень життя, який до початку 90-х років був вже і так достатньо низьким, до кінця десятиліття знизився катастрофічно. Послаблення активної регулюючої ролі держави, нерозвиненість ринкових механізмів і системи регулювання соціальних процесів в умовах економічного спаду на протязі 2008–2009 рр. неминуче призвели до загострення багатьох соціальних проблем, перш за все, у сфері доходів населення, у тому числі військовослужбовців.

Особливостi вiйськової служби, що пов’язано з виконанням широкого комплексу спецiальних обов’язкiв в iнтересах держави, об’єктивно обумовлюють потребу в достатньому матерiальному забезпеченнi вiйськовослужбовців. Через обмеження, які пов’язано з родом службової дiяльностi, вони не мають можливостi брати участь у розвитку нових вiдносин власностi, формувати свої доходи за рахунок комерційних джерел. Їм заборонено займатись пiдприємницькою дiяльнiстю, брати участь в управліннi комерцiйними структурами, виконувати iншу оплачувану роботу, крiм педагогічно-наукової та iншої творчої дiяльностi. Тому щомiсячне грошове забезпечення вiйськовослужбовцiв є єдиним джерелом їх доходiв.

Грошове забезпечення (постачання, утримання) своєю сутнiстю є оплатою працi працiвникiв органiв, якi виконують особливi, специфiчнi за своiм змістом,  але вкрай необхiднi державi функції щодо забезпечення суверенiтету, недоторканостi, територiальної цiлiсностi, суспiльного спокою та вiльного порядку. До таких органiв згiдно iз Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» (редакція від 04.04.2012 р.), Законами України «Про соцiальний та правовий захист військовослужбовцiв та членiв їх сімей» (редакція від 13.10.2012 р.), «Про Службу безпеки України» (редакція від 15.11.2012 р.) належать збройнi сили України (Мiністерство оборони України, Мiністерство внутрiшнiх справ України (внутрiшнi вiйська), Служба безпеки України (СБУ), Адміністрація Державної прикордонної служби України, Мiнiстерство надзвичайних ситуацiй (цивільнi вiйська) України, Управлiння державної охорони України.

Грошове забезпечення вiйськовослужбовцiв зазначених воєнiзованих формувань та правоохоронних органiв мають вiдмiнну вiд оплати працi працiвникiв цивiльних установ та органiзацiй структуру, яка характеризується великою кiлькiстю різних додаткових видiв грошового забезпечення. Заробітна плата регулюється багатьма нормативними документами, якi мають рiзний характер. Це вносить диспропорцiю у розмiрах грошового забезпечення вiйськовослужбовцiв, якi проходять вiйськову службу у рiзних вiйськових формуваннях.

Вiдповiдно до пункту 1.2 «Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» (редакція від 04.02.2011 р.) грошове забезпечення вiйськовослужбовцiв визначається залежно вiд посади, вiйськового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня i вченого звання. Воно складається з посадового окладу, окладу за військовим званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, винагороди, які мають постійний характер, премія) та одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Нинi основна (тарифна) частка грошового забезпечення, тобто грошове утримання становить 25% у структурi грошового забезпечення вiйськовослужбовцiв, що призводить до розбалансованостi. Наслiдком таких процесiв є зниження мотивацiї до вiйськової служби та виконання службових обов’язкiв.

За минулi роки Уряд України неодноразово намагався вирiшити цю проблему. Так, у жовтнi 1996 р. було проведено реформу грошового забезпечення вiйськовослужбовцiв вiйськових формувань i правоохоронних органiв України. Указами Президента України вiд 04.10.1996 р. №№ 923, 924, 925, 926 було визначено норми та умови виплат грошового забезпечення зазначеним категорiям осiб. Прийняття цих указiв дало змогу збiльшити основну частку у структурi грошового забезпечення, а саме: в два рази збільшити посадовi оклади, у 2,8 – оклади за вiйськовими (спецiальними) званнями та при цьому скасувати деякi надбавки (вiд 40 до 50% грошового утримання), що призвело до вiдновлення порушень у спiввiдношеннях мiж основною та додатковою частками грошового забезпечення [3].

Для пiдтримки ситуації, яка склалась у результаті вжитих заходiв, 8 липня 1999 р. було прийнято постанову Кабiнету Мiнiстрiв Украiни «Про заходи щодо виконання ст. 2 Указу Президента України вiд 16 червня 1999 року № 650», якою було затверджено новi пiдвищенi посадовi оклади особам рядового i начальницького складу органiв внутрiшнiх справ. Для усунення мiжвiдомчих диспропорцiй у грошовому забезпеченнi вiйськовослужбовцiв iнших воєнiзованих структур Президент України пiдписав Укази вiд 21.08.1999 р. № 1060, вiд 16.09.1999 р. та № 1179, а Кабiнетом Мiнiстрiв України було прийнято постанови вiд 08.08.1999 р. № 1510 та вiд 22.05.2000 р. № 829, якими затверджено пiдвищення посадових окладiв в iнших вiйськових формуваннях. Унаслiдок цього на той час рiвень грошового забезпечення представникiв всiх силових структур став законодавчо врегульованим [4].

Однак надалi протягом 2000–2002 рр. окремими силовими вiдомствами вживались заходи щодо пiдвищення грошового забезпечення не за рахунок збiльшення його тарифної частки (грошового утримання), а за рахунок встановлення нових додаткових видiв грошового забезпечення.

Такi кроки, носили рiзний характер i реально не були пiдкрiпленi фiнансуванням. Зокрема, за рiшенням Президента України вiйськовослужбовцям Мiноборони Украiни спочатку було встановлено щомiсячну надбавку за службу у Збройних силах у розмiрi 40% посадового окладу (Указ Президента України вiд 14.07.1999 р. № 847). Слiдом було прийнято цiлу низку нормативних актiв щодо пiдвищення додаткових видiв грошового забезпечення вiйськовослужбовцiв iнших вiйськових структур. Так, вiйськовослужбовцям Управлiння охорони України, СБУ, особам рядового i начальницького складу правоохоронних органiв та Збройних сил було вставовлено щомiсячну надбавку у розмiрi 100% посадового окладу та надбавку за вислугу рокiв (Укази Президента Украiни вiд 31.07.2000 р. № 939, вiд 31.08.2001 р. № 771,  вiд 23.02.2002 р. № 173). До прийняття зазначених Указiв щомiсяця 100% надбавка виплачувалась лише вiйськовослужбовцям Управлiння державноi охорони України. Із введенням 100% надбавки вiйськовослужбовцям було скасовано виплату щомiсячної надбавки за службу в Збройних силах України. Крiм того, в результатi прийняття постанови Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 24.02.2003 р. № 251 було скасовано низку щомiсячних надбавок за особливi умови вiйськовослужбовцям внутрiшнiх вiйськ МВС України у розмiрi до 50% посадового окладу, вiйськовослужбовцям Прикордонних вiйськ України у розмiрi вiд 5 до 40%, надбавка вiйськовослужбовцям цивiльної оборони України за службу, яку пов’язано iз забезнеченням готовності та виконанням аварiйно-рятувальних робiт [5].

Крiм того, розмiри додаткових видiв грошового забезпечення, передбачених чинним законодавством, рiзняться за рахунок виплати пенсiйної набавки, а також через рiзний пiдхiд до розрахунку  надбавок.

Рiзниця в розмiрах основних видiв грошого забезпечення на аналогічних посадах вiйськовослужбовцiв та осiб рядового складу в розрiзi вiдомств у межах однiєї категорії посад залежить вiд вiйськового (спецiального) звання та термiнiв служби. Однак розмiри посадових окладiв осiб рядового i начальницького складу за окремими посадами у Мiнобороні України є нижче порівняно з вiйськовослужбовцями iнших вiйськових формувань. У зв’язку з цим для пiдвищення рiвня соцiального захисту громадян, якi перебувають на вiйськовiй службi, Кабiнетом Мiнiстрiв України було прийнято постанову вiд 12 березня 2003 р. «Про затвердження Основних напрямiв посилення соцiального захисту вiйськовослужбовців та членiв їх сiмей на перiод до 2010 року», де пріоритетними напрямами державної полiтики щодо грошового забезпечення вiйськовослужбовцiв є: усунення диспропорцiй у розмiрах грошового забезпечення; пропорцiйне збiльшення розмiрiв посадових окладiв та окладiв за вiйськовими званнями з відповiдним зменшенням розмiрiв додаткових витрат грошового забезпечення; упорядкування грошового забезпечення та посилення мотивації до вiйськової служби та забезнечення об’єктивної оцiнки виконання службових обов’язкiв рiзними категорiями вiйськослужбовцiв [5].

Одним iз напрямiв реформування грошового забезпечення вiйськовослужбовцiв має стати упорядкування спiввiдношень посадових окладiв та окладiв за військове (спецiальне) звання у структурi грошового утримання. Як уже зазначалось, грошове забезпечення вiйськовослужбовцiв складається з окладу грошового утримання та додаткових видiв грошового забезпечення. Грошове утримання – це тарифна частка, яка складається з окладу за вiйськове (спецiальне) звання та посадового окладу. Розмiр окладу за вiйськове звання залежить вiд звання, яке присвоюється пiсля вислуги певної кількості рокiв, тобто вiд лейтенанта до старшого лейтенанта – 2 роки, а далi до капiтана – 3 роки, майора – 3 роки, до пiдполковника – 4 роки, полковника – 5 рокiв. У результаті вислуга вiд лейтенанта до полковника складає 17 років.

Наступнi вiйськовi звання генералiтету надаються за рiшенням Кабiнету Мiнiстрiв України. Структура грошового утримання вiйськовослужбовців носить нерiвномiрний характер, тобто відсутня будь-яка закономiрнiстъ у спiввiдношеннях мiж посадовими окладами та окладами за вiйськове звання.  Це може стати першим кроком на шляху до реформування грошового забезпечення вiйськовослужбовцiв. Якщо розглядати структуру грошового забезпезпечення  вiйськовослужбовцiв, то необхiдно вiдзначити недосконалiсть механiзму регулювання розмірiв часток грошового забезпечення, що призводить до виникнення диспропорцiй.

Як свідчить аналіз, частка грошового утримання вiйськовослужбовцiв в Україні у структурi грошового забезпечення становить лише 20–25%. Тоді як у Збройних силах США, наприклад, частка основного окладу вiйськовослужбовцiв рiзних категорiй неоднакова i коливається в межах: у сержантського складу – 68–80%, у офiцерського – 77,2–88%. 3 пiдвищенням звання та вислуги рокiв частка основного окладу в загальнiй сумi грошового забезнечення зростає. В армiї Великої Британії спiввiдношення основної та додаткової часток становить, відповідно, у середньому 72,7 i 27,3%. До цього треба додати, що на вiдмiну вiд практики, прийнятої в Україні щодо нарахувань до додаткової частки грошового забезпечення вiйськовослужбовцiв, яка здiйснюється у вiдсотковому вiдношеннi до грошового утримання або посадового окладу в США та Великiй Британії, а також у Франції та частково в Японiї, цi нарахування здiйснюються фiксованою сумою в абсолютному значеннi у нацiоналънiй валюті вiдповiдної держави. До того ж, як правило, кожний вiйськовослужбовець має право лише на обмежену кiлькiсть (декiлька видiв) компенсацiйних надбавок (у Францiї – від 3, у США – до 5), якi поодиноко мають незначний розмiр, а в сукупності становлять вже певну суму (до 35% в загального розмiру грошового забезпечення). Цей досвiд доцільно використовувати в умовах України, який буде базою для розробки та реалізації в Україні пiдходiв до побудови структури та системи грошового забезпечення вiтчизняних вiйськовослужбовцiв. Це вiдповiдає i прагненню України iнтегруватись до європейських структур, у тому числi i до вiйськових.  Першi кроки за цим напрямом вже робляться: дiє програма України «Партнерство заради миру», українські вiйськовослужбовцi беруть участь у миротворчих операцiях [6].

Все це спонукає Україну поступово наближуватись до прийнятих в Європi стандартiв i не тiльки в органiзації вiйськових структур, а й в органiзації фiнансово-економiчного забезпечення та соцiального захисту вiйськовослужбовцiв, що i покладено в основу концепції реформування Збройних сил України.

Таким чином, напрямом державної полiтики України щодо впорядкування грошового забезпечення вiйськовослужбовцiв має стати пропорцiйне збiльшення розмiрiв посадових окладiв та окладiв за вiйськовими (спецiальними) званнями до рiвня 65–80% з вiдповiдним зменшенням розмiрiв додаткових видiв грошового забезпечення. Для цього необхідно створити комiсiю з представникiв зацiкавлених сторiн та пiд егiдою Кабiнету Мiнiстрiв України з урахуванням зарубiжного досвiду переглянути iснуючi види додаткового грошового забезпечення, їх розмiри з метою зменшення останнiх, а вивiльненi кошти спрямувати на пiдвищення тарифної частки. Цей процес може бути поетапним i першим кроком має стати зменшення надбавки за вислугу рокiв i повернення її до розмiрiв, якi дiяли до травня 2003 р., та передавання рiзницi до тарифної частки.

Другим етапом може стати переведення всiх видiв додаткових виплат з вiдносного виразу до абсолютного (як це робиться у Збройних силах США, Великої Британії та Францiї) із значним зменшенням їх розмiрiв та спрямуванням вивiльнених коштiв на збiльшення грошового утримання (тарифу) [7].

На пiдставi вищенаведеного можна зробити такi висновки. На даному етапі в Україні вiдсутнiй будь-який єдиний для усiх вiдомств механiзм регулювання грошового забезпечення військовослужбовців.

Законодавчi та нормативнi акти, якi повиннi регулювати грошове забезпечення вiйськовослужбовцiв, носять рiзний характер, приймаються Урядом для кожної силової структури окремо i не мiстять принципу одноманітності.

Структура грошового утримання вiйськовослужбовцiв, тобто спiввiдношення посадового окладу та окладу за вiйськове (спецiальне) звання, має нерiвномiрний характер за рiзними категорiями посад. Грошове утримання (тариф) становить дуже малу частку (20–25%) у структурi грошового забезпечения на вiдмiну вiд її додаткової частки. Додаткова частка грошового забезпечення нараховується у виглядi вiдсоткового вiдношення догрошового утримання або посадового окладу військовослужбовців, тобто у вiдносному значенні складає значний його розмiр i не обмежена кiлькiстю елементiв, які утворюються.

Для поліпшення ситуації з грошовим забезпеченням вiйськовослужбовцiв, яка склалася в сучасних умовах, та з метою пiдвищення рiвня соцiального захисту громадян, якi перебувають на вiйськовiй службі в рiзних вiйськових формуваннях, доцільно здійснити: переглянути нормативнi акти, якi регулюють питання грошового забезпечення вiйськовослужбовцiв окремих силових структур з метою прийняття єдиного для всiх силових вiдомств законодавчого акту з цiєї проблеми; довести спiввiдношення посадового окладу та окладу за вiйськове (спецiальне) звання в структурi грошового утримання до розмiрiв 30% вiдповiдно за всiма категорiями посад військовослужбовцiв; збiльшити частку тарифу (грошового утримання) у структурi грошового забезпечення за рахунок зменшення частки додаткової оплати та привести їх спiввiдношення до 65 і 35%, вiдповiдно; усi елементи, якi утворюють додаткову частку грошовового забезпечення, пропонується нараховувати не у виглядi вiдсоткового вiдношення грошового утримання вiйськовослужбовцiв (відносне значення), а фiксованою сумою в абсолютному значеннi, тобто у грошовому (гривневому) виразi, як це робиться у Збройних силах США, Великій Британії та Франції; переглянути перелiк посад вiйськовослужбовцiв з метою замiни деяких iз них на цивiльні професii; ввести в дiю єдину тарифну сітку вiйськовослужбовцiв для всiх силових відомств.

Література:

1.      Яценко Н.М. Регіональна економічна безпека у контексті національної економічної безпеки / Н.М. Яценко // Актуальні проблеми економіки. – 2002. – № 2. – С. 3–6.

2.      Базова захищеність населення України // Матеріали вибіркового соціально-демогра-фічного обстеження (2006–2012 рр.). – К.: Держ. служба статистики України, 2012. – 145 с.

3.      Горбунова-Рубан С.О. Умови забезпечення якості життя громадян через соціальну політику держави / С.О. Горбунова-Рубан // Збірник наукових статей / Харківська асоціація політологів; за заг. ред. М.І. Панова. – Харків: Ксілон, 2000. – С. 48.

4.      Гошовська В.А. Соціальна домінанта національної безпеки / В.А. Гошовська  // Стратегічна панорама – 2003. – № 2. – С. 94–99.

5.      Грузінова Л.П. Законодавство України про працю: посіб. / Л.П. Грузінова. – К.: Прецедент, 2008. – 152 с.

6.      Барсуков А.В. Соціальна політика країн ЄС / А.В. Барсуков //  Формування ринкових відносин в Україні: зб. наук. пр. – Вип. 2 (45). – К.: Науково-дослідний економічний ін-т, 2005. – С. 49–54.

7.      Пільги: домисли, реалії та перспективи // Соціальний захист. – 2011. – № 9. – С. 52–61.

Філіпова Наталія Володимирівна

Магістр державного управління,

аспірант ЛРІДУ НАДУ при резидентові України

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТРУДОВИХ МІГРАНТІВ

(НА ПРИКЛАДІ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА)

Політичні та економічні трансформації, які відбувались за роки незалежності України, створили сприятливі умови для розвитку міжнародного трудового обміну. Безперечно, політика відкритого суспільства призвела до позитивних демократичних змін, але, поряд з цим, створила певні проблеми в сфері соціального захисту трудових мігрантів. Сьогодні найбільш гостро стоїть проблема нелегальної міграції та незаконного працевлаштування, оскільки ці явища часто супроводжуються грубими порушеннями соціальних прав громадян України, які здійснюють трудову діяльність на території інших держав. Це означає, що діюча система механізмів державного управління соціального захисту не забезпечує досягнення задекларованих цілей соціальної політики.

На сьогоднішній день трудящі-мігранти, які в більшість країн забезпечують постачання переважно дешевої, некваліфікованої або напівкваліфікованої робочої сили, є одними з найбільш уразливих і незахищених категорій працівників. Мігранти рідко розглядаються нарівні з громадянами приймаючої країни і багато в чому знаходяться у більш невигідному становищі. Деякі з цих проблем пов'язані з недостатнім рівнем освіти і професійної підготовки, невизнанням країною працевлаштування отриманих кваліфікацій. Крім того, протягом останнього десятиліття мігрантські меншини часто страждають від сплеску расизму і ксенофобії.

Найголовнішою потребою для трудових мігрантів на сьогодні є потреба у правовому захисті. Вона значною мірою зумовлена нелегальним статусом великої кількості українців, що працюють за кордоном. Консульські установи, які могли б забезпечити правовий захист громадян України, наразі не працюють у цьому напрямку як належить.

Попри те, що Україною були укладені договори про співробітництво в галузі трудової міграції, соціального та пенсійного забезпечення, має місце недостатня поінформованість респондентів щодо особливостей трудового і міграційного законодавства країни перебування та про умови легального виїзду за кордон з метою працевлаштування.

Переважна більшість українських заробітчан шукають роботу через знайомих або сумнівні посередницькі структури, які заробляють на перепродажу робочої сили за кордон. Нелегальний спосіб працевлаштування часто відбувається за наступною схемою:

-        купівля запрошення на роботу та відкриття в’їзної візи до однієї з країн Євросоюзу (переважно до Польщі);

-        нелегальна доставка працівника до роботодавця  у будь-яку країну Євросоюзу.

Очевидно, що витрати для такого працевлаштування значно перевищують легальні розцінки. Крім того, необхідно зазначити, що нелегальне працевлаштування за кордоном є правопорушенням, яке карається законом і тягне за собою адміністративну відповідальність. Так, 21 липня 2012 року на території Польщі вступив у дію Закон від 15 червня 2012 року «Про наслідки працевлаштування іноземців, які перебувають на території Польщі без відповідного дозволу». Законом передбачені нові санкції для роботодавців, у котрих працюють іноземці з неврегульованим статусом, а також збільшено повноваження органів, що відповідають за контроль у сфері трудової міграції..

Важливим моментом є оформлення дозволу на в’їзд до країни. Перетин кордону за туристичними візами передбачає саме туристичний характер поїздки, а не виїзд за кордон з метою подальшого працевлаштування. Ті іноземці, які не отримали дозвіл на роботу у встановленому законодавством країни перебування порядку, вважаються нелегальними мігрантами.

Крім того, опинившись на нелегальному становищі громадянам доводиться працювати більше часу, ніж було домовлено раніше, працювати за іншою спеціальністю або в іншого роботодавця. 

Регулювання в сфері трудової міграції на території України здійснюється державою через розвиток інституту ліцензування посередницької діяльності із працевлаштування на роботу за кордоном. Так, станом на 01жовтня 2012 року в Україні вже зареєстровано 807 суб’єктів господарської діяльності, яким видано відповідну ліцензію Міністерства праці [2]. Слід зазначити, що комісія Мінпраці з питань ліцензування посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном і надання іноземцям дозволів на працевлаштування в Україні постійно здійснює перевірку суб’єктів господарювання на стан дотримання ліцензійних умов та діючого законодавства. У разі виявлення порушень органом контролю видається розпорядження про їх усунення або приймається рішення про анулювання ліцензії [3].

Для більшості українських трудових мігрантів дуже гостро стоїть проблема безпечного та доступного переведення коштів з-закордону в Україну. Доступні українським мігрантам способи переведення є або дуже дорогими, або нелегальними і пов’язаними із значним ризиком (передача через третіх осіб або перевезення коштів особисто).

На сьогоднішній день загострюється потреба у програмах підтримки неповнолітніх дітей та літніх батьків мігрантів. Проте існують значні проблеми, що виникають у мігрантів у зв’язку з необхідністю залишати вдома свої родини, насамперед психологічного плану. Імовірно, що більша захищеність уразливих членів родини може зменшити моральний тягар трудового мігранта. Оскільки переважна кількість мігрантів указують на великий психологічний стрес, пов’язаний із адаптацією до життя та роботи в країні перебування, виявлена потреба у програмах психологічної підтримки та адаптації для українських трудових мігрантів. На сьогодні головним джерелом підтримки для мігранта за кордоном є знайомі співвітчизники, церковні громади, профспілки та громадські організації.

Не менш важливою вбачається потреба в охороні здоров’я. Українські трудові мігранти часто зайняті у роботах із ненормованим робочим днем, на шкідливих підприємствах, в антисанітарних умовах, і заробітки за кордоном завдають значної шкоди їхньому здоров’ю. У Польщі для деяких верств мігрантів доступні медичні послуги системи охорони здоров’я. Проте велика кількість мігрантів не має доступу до таких послуг, оскільки медичні заклади вимагають від іноземців обліковий номер PESEL (персональний ідентифікаційний номер особи, який внесений до універсальної електронної системи реєстрації громадян). За відсутності останнього пацієнту часто доводиться звертатись до приватного лікаря та самостійно оплачувати його послуги.

Щодо страхування, то варто відмітити, що відповідно до положень 1 i 2 стaттi 2 Закону «Про загальне медичне страхування» від 6 лютого 1997 р. іноземці мають право на медичну опіку в рамках медичного страхування [1]. Головною вимогою для цього є перебування на території Польської Республіки на підставі візи на проживання з правом на працю, карти постійного проживання або карти тимчасового проживання. Іноземці підлягають обов’язку медичного страхування або страхують себе добровільно. Однак, перелік доступних послуг у медичних закладах не завжди відповідає зазначеним у недорогих страхових полісах, які користуються найбільшим попитом серед мігрантів-працівників..

Разом з тим перешкодою для надання якісних медичних послуг нерідко буває незнання мови. Якщо у побуті працівники-українці можуть порозумітись з громадянами Польщі, то, враховуючи специфіку медичної термінології, пройти якісне обстеження у лікаря, який не володіє українською, російською чи англійською мовами, буде надзвичайно складно. Тому потреба у вивченні мови країни перебування є на сьогодні вагомим фактором для успішної трудової міграції. Оскільки мігрант під час перебування за кордоном, як правило, змушений розраховувати тільки на себе, то знання мови країни перебування стає його головним інструментом для працевлаштування та захисту своїх прав.

Основними виявленими потребами мігрантів, що повернулися на батьківщину, виявилися потреби у знаходженні роботи та у повторній адаптації. Тому головними причинами планування повторного виїзду за кордон є низький рівень доходів; відсутність перспектив достойного працевлаштування; наявність за кордоном родичів, друзів; можливість виїхати разом із сім’єю; можливість працювати за кордоном легально; звичка до способу життя трудового мігранта.

Серед причин відмови від повторної трудової міграції найголовнішими є погіршення стану здоров’я мігранта або члена його родини, наближення мігранта до пенсійного віку, досягнення тих матеріальних задач, які ставилися при прийнятті рішення про трудову міграцію. Часто зустрічається поєднання цих причин – після появи проблем зі здоров’ям літній мігрант вирішує, що вже заробив достатньо, щоб «вийти на пенсію».

Деякі респонденти готові відмовитися від трудової міграції за умови покращення свого матеріального становища. Інші ж для комфортного існування в Україні висловлюють бажання комплексних змін в українському суспільстві – появи стабільності, більшої політичної та економічної прозорості, підвищення загальної культури тощо.

Потенційні мігранти при цьому висловлюють більшу готовність до такої відмови, і часто готові відмовитись від ідеї виїзду за кордон за умови підвищення власних доходів хоча б до рівня забезпечення базових потреб.

Отже, проаналізувавши проблеми, які виникають у трудових мігрантів під час перебування за кордоном та при поверненні на Україну, можна зробити висновки, що на сьогоднішній день держава має спрямовувати свої дії на забезпечення захисту соціальних прав громадян України, які здійснюють трудову діяльність за межами країни. Основним завданням щодо поліпшення ситуації у сфері соціального захисту трудових мігрантів повинно бути чітке визначення цілей, законодавче та інституційне забезпечення їх досягнення.

Основою для політики у сфері соціального захисту трудових мігрантів можуть слугувати знання про ефективні механізми соціального захисту в країнах зі сталою економікою, адаптація їх до українських умов.

Зважаючи на значні показники нелегального працевлаштування, які є на сьогоднішній день, вбачається найважливішим завдання забезпечення легальних можливостей працевлаштування громадян України на території інших країн. Для цього необхідно розширити географію укладення міжнародних договорів з питань трудової діяльності а також з питань соціального захисту та пенсійного забезпечення трудових мігрантів.

Список використаної літератури:

1. Закони і розпорядження до справ іноземців. Правний статус іноземців [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://www.irp-fundacja.pl/transgranicznecentrum/ua-punkt/ustawy5.php

2. Перелік суб'єктів господарської діяльності, які мають ліцензію (копію ліцензії) на посередництво у працелаштуванні на роботу за кордоном станом на 22.03.2012 [Електронний ресурс] / Міністерство соціальної політики України. - Режим доступу: http://mlsp.kmu.gov.ua/labour/control/uk/publish/category?cat_id=35699

3. Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном і Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном: Haказ Міністерства праці та соціальної політики України N 272 // Офіційний вісник. – 2010. — № 78. - C. 301.