Тематичний напрям №5
Політико-правові проблеми розвитку суспільства
Халецький Андрій Вікторович,
кандидат наук з державного управління,
Головне управління взаємодії з громадськістю
та у справах національностей і релігії
Донецької облдержадміністрації,
перший заступник начальника
УДК 325.455
Формування громадянського суспільства:
визначення, принципи та функції
Уточнено зміст поняття «громадянське суспільство». Визначено принципи, структурні елементи та функції формування громадянського суспільства.
Уточнено содержание понятия «гражданское общество». Определены принципы, структурные элементы и функции формирования гражданского общества.
The definition of “civil society” has been specified. Principles, structural elements and functions of civil society’s formation have been determined.
Постановка проблеми. Дослідження проблем громадянського суспільства залишається в колі наукових інтересів багатьох вчених. Як свідчить проведений аналіз, на сучасному етапі виникли проблеми у процесі реалізації громадянським суспільством демократичних перетворень, які пов’язано з його інституціоналізацією, подоланням недовіри населення до ринкових реформ, трансформацією базових цінностей суспільства тощо. Недостатня розвиненість громадянського суспільства, неефективна взаємодія органів державної влади з громадськістю породжують серйозні проблеми, вирішення яких полягає у з’ясуванні основних визначень, принципів, функцій громадянського суспільства та його структурних елементів тощо.
Тому метою даного дослідження є уточнення змісту поняття «громадянське суспільство» та визначення принципів, структурних елементів і функцій формування громадянського суспільства.
Виклад основного матеріалу дослідження. Громадянське суспільство виступає важливою підсистемою суспільства як цілого, яка співпадає з соціальною сферою суспільного життя. У сучасному розумінні поняття «громадянське суспільство» надано як сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються та охороняються державою.
Громадянське суспільство є системою забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної й духовної сфер, їх самовідновлення та передавання від покоління до покоління, системою незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що мають створити умови для самореалізації окремих індивідів і груп.
Поняття «громадянське суспільство» включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин в суспільстві, тобто економічних, моральних, культурно-духовних, релігійних, національних.
Поступово склалася концепція громадянського суспільства як сфери недержавних суспільних відносин, що співвідноситься і взаємодіє з державою як політичним інститутом. Під громадянським суспільством почали розуміти все те в суспільстві, що не є державою і державним. Громадянське суспільство – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин. Концепція громадянського суспільства має сенс лише в межах дихотомії «громадянське суспільство – держава». Полягає він у тому, щоб шляхом розмежування громадянського суспільства і держави робити їх соціальними партнерами, заперечувати вивищення держави над суспільством, доводити, що держава є похідною від громадянського суспільства й повинна слугувати йому, а не навпаки.
Однак і в сучасних умовах з розширенням сфери громадянської активності не тільки вітчизняними, а й зарубіжними вченими та суспільно-політичними діячами ставиться «знак рівності» між громадянським суспільством та демократією (В. Клаус, Чеська Республіка).
Сучасні трактування демократії, правової держави та громадянина нерозривно пов’язані з поняттям громадянського суспільства. Зміст поняття «громадянське суспільство» включає всю сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічні, духовно-моральні, релігійні, моральні тощо. «Громадянське суспільство – це сфера спонтанного само прояву вільних індивідів, асоціацій та організацій громадян, що об’єдналися добровільно, яка охороняється необхідними законами від прямого втручання та свавільної регламентації діяльності цих громадян з боку органів державної влади» [1, с. 68].
«Громадянське суспільство – це суспільство з розвинутими економічними, політичними, правовими, культурними відносинами між його членами, незалежне від держави, але таке, що взаємодіє з нею; це союз індивідів з розвинутою, цілісною, активною особистістю, високими людськими властивостями (свободи, права, обов’язку, моралі, власності та ін..)» [1, с. 68].
На думку О.Г. Сидорчука, громадянське суспільство – це сфера спонтанного вияву вільних індивідів, асоціацій і організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Економічною основою громадянського суспільства виступає власність у всій різноманітності її форм, перш за все, приватна, кооперативна, асоціативна, колективна та інші [2].
Громадянське суспільство – це не тільки сфера, але і тип взаємодії, певна модель соціальної організації з властивими їй якісними характеристиками: суб’єктами взаємодії в громадянському суспільстві стають вільні і рівні індивіди, здатні або готові вирішувати суспільні проблеми; в основі їх індивідуалізму та конкурентному характері відносин лежить взаємна довіра та співпраця [3, с. 40].
Громадянське суспільство – це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів і колективів, для життєдіяльності соціальної і духовної сфер, їх відтворення і передачі від покоління до покоління [4].
На думку В.І. Надраги, в західних країнах уже сформувалось розуміння, що формування та розвиток громадянського суспільства залежить від активності кожного громадянина окремо. Є спеціальні методики підвищення активності громадян через їх співпрацю з владою. На жаль, такі технології тільки починають розроблятись в Україні, але процес іде, й це говорить про те, що наша держава обрала вірний шлях демократичного розвитку [5].
«Громадянське суспільство – це сфера добровільних колективних дій задля інтересів, цілей і цінностей, які відрізняються від інтересів, цілей та цінностей родин, державних та прибуткових інституцій. Термін «громадянське суспільство» включає повний діапазон формальних та неформальних організацій, які не належать до державного та ринкового секторів, включаючи соціальні рухи, волонтерські організації, організації з масовим членством, релігійні групи, НУО та організації рівня спільнот, а також спільності та громадян, що діють окремо та колективно» [6].
Лондонська школа економіки дає таке визначення громадянського суспільства: «сфера непримусових колективних дій задля спільних інтересів, цілей та цінностей. Теоретично, його інституційні форми відрізняються від таких для держави, сім’ї та ринку, але на практиці межі між державою, громадянським суспільством, родиною та ринком часто ускладнені, розмиті та умовні. Громадянське суспільство зазвичай охоплює середовище, оточення та інституційні форми, залежно від рівня інформації та потенціалу» [7].
Слід погодитися з визначенням, яке сформульовано фахівцями Університету Джона Гопкінса, Центра дослідження громадянського суспільства: «Громадянське суспільство можна розглядати як частину суспільства, де люди як громадяни-правоносії зустрічаються для обговорення та діалогу з політичних питань» [8].
У науковій літературі немає усталеного розуміння щодо поняття «громадянське суспільство», його основних принципів та функцій, структури. Розглянемо існуючі підходи до визначення структури та інститутів громадянського суспільства.
Громадянське суспільство має свою структуру, складові якої представлено різними добровільно сформованими первинними самоврядними угрупованнями людей (сім'я, різні асоціації, господарські корпорації, клуби за інтересами, інші суспільні об'єднання); сукупністю недержавних суспільних відносин; господарською і приватною частиною життєдіяльності людей, їх звичаями, традиціями, а також сферою самоврядних організацій і індивідів. Складові зазначеної структури – як громадські утворення, так і суспільні інститути, що можуть забезпечувати умови для реалізації різноманітних інтересів (приватних, потреб індивіда, колективів) – здатні «тиснути» на державу з метою змусити її слугувати суспільству.
До переліку структур громадянського суспільства можна також віднести: нації, національні рухи; класи, коаліції класів; суспільні прошарки (жінки, студенти, пенсіонери); політичні партії; політичні рухи; масові суспільні рухи; профспілкові; церковні організації; громадські організації; союзи підприємців; трудові колективи; родина; особистість (люди, які здатні впливати на суспільство своєю діяльністю) [9, с. 70].
Інститутами громадянського суспільства є: добровільні суспільні організації і суспільні рухи, а також партії на перших етапах свого існування, поки вони не задіяні в механізмах здійснення влади; незалежні засоби масової інформації; громадська думка як соціальний інститут; вибори і референдуми, якщо вони допомагають формувати і виявляти громадську думку і захищати групові інтереси; залежні від громадян елементи судової і правоохоронної системи (суд присяжних, народні загони міліції тощо).
Одні автори вважають, що інститути громадянського суспільства – це комплекс соціокультурних, етнонаціональних, сімейно-побутових та інших зв'язків, які забезпечують соціалізацію і виховання особи. На думку інших авторів, інститутами громадянського суспільства є вільна підприємницька діяльність, гарантована державою свобода підприєм-ницької, трудової і споживчої діяльності. Більшість дослідників вважають, що інститутами громадянського суспільства є такі його структури, як сім'я, різні системи освіти, церква, наукові, професійні та інші об'єднання, асоціації, організації, з допомогою яких забезпечується задоволення економічних, професійних, культурних, релігійних та інших інтересів і потреб різних соціальних прошарків, груп і окремих індивідів.
Досить поширеною є точка зору, що громадянське суспільство охоплює сукупність моральних, правових, економічних, політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємництво, організацію і діяльність суспільних об'єднань, систему виховання, освіти, науки і культури, сім'ю, систему засобів масової інформації, неписані норми людської поведінки, конкретні аспекти політичного режиму. Вважаємо, що для такого широкого розуміння обсягу громадянського суспільства є всі підстави.
Конституційно-правове регулювання у країнах з демократичним політичним режимом спрямоване на підтримку громадянського суспільства. В основі будь-якого громадянського суспільства покладено такі найбільш загальні ідеї та принципи, як: економічна свобода, різноманітність форм власності, ринкові відносини; визнання і захист природних прав і свобод людини і громадянина; легітимність і демократичний характер державної влади, рівність усіх перед законом і правосуддям, належна правова захищеність особи; правова держава, яка базується на принципі поділу та взаємодії гілок державної влади; політичний і ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції; свобода слова і друку, незалежність засобів масової інформації; невтручання держави у приватне життя громадян, їх взаємні обов'язки і відповідальність; класовий мир, партнерство і національна злагода; ефективна соціальна політика, яка забезпечує гідний рівень життя людей [10, с. 152].
Громадянське суспільство має свою, досить складну внутрішню структуру. Для нього характерна наявність в основному не вертикальних, як у державі, ієрархічних зв'язків, а горизонтальних, головним чином невладних з'єднань. Останні дуже різноманітні та утворять три шари. Фундамент складають відносини, які пов'язано із забезпеченням життєдіяльності суспільства.
Насамперед, це економічні відносини, які засновано на економічному плюралізмі, різноманітті форм власності при дотриманні інтересів особистості та суспільства в цілому. Саме економічний плюралізм дає можливість перебороти існуюче відчуження людини від засобів виробництва [11].
Організація громадянського суспільства – це установа, яка є організованою (певною мірою інституціоналізованою); приватною (інституційно відокремленою від держави); не пов’язаною з розподілом прибутків (не розподіляє отриманий прибуток між власниками або менеджерами); самостійною в управлінні (спроможне контролювати свою діяльність) та добровільною (високий рівень добровільної участі) [8, 12].
Дослідники з Інституту «Кейнські стандарти ОГС» вважають, що організації громадянського суспільства: керуються цінностями, пов’язаними з бажанням покращити життя людей; мають елементи добровільності, приватне та незалежне управління; є неприбутковими; мають чітко визначені та задекларовані громадські цілі, за які вони відповідають; є формально утвореними згідно із законом та мають прийнятну індивідуальність, що відповідає загальній культурі та традиціям країни [13].
В ідеалі громадянське суспільство можна розглядати як суспільство, в якому існують розвинуті економічні, культурні, правові, соціальні відносини між його індивідами. У такому суспільстві є досить широкою сфера публічних відносин, в якій активно діють політичні партії, масові громадські рухи, групи за інтересами, переконаннями, за іншими ознаками. Таке суспільство добивається демократизації влади, всебічного захисту і гарантування прав людини і громадянина, оптимальної взаємодії більшості і меншості на основі узгодження позиції державних і громадських інститутів.
Громадянське суспільство – це система позадержавних суспільних відносин і інститутів, що дає можливість людині реалізувати його громадянські права і виражає різноманітні потреби, інтереси і цінності членів суспільства. Громадянське суспільство не є деяким ізольованим від держави соціальним простором, що протистоїть йому в будь-яких формах. Навпаки, громадянське суспільство і держава з'єднані один з одним цілим поруч структурних зв'язків, оскільки держава, здійснюючи управлінсько-опосередковані функції в суспільному житті, не може не стикатися з громадянськими цінностями й інститутами, тому що останні через систему горизонтальних зв'язків як би охоплюють усі суспільні відносини.
Сучасне громадянське суспільство функціонує, ґрунтуючись на ряді принципів, серед яких:
- рівність прав і можливостей усіх людей у політичній сфері;
- гарантований юридичний захист прав і можливостей громадян на основі законів, що мають юридичну чинність у світовому співтоваристві;
- економічна незалежність індивідів, яку засновано на праві кожного мати чи власність одержувати справедливу винагороду за чесну працю;
- гарантована законом можливість громадян поєднуватися в незалежні від держави і партій суспільні об'єднання за інтересами і професійними ознаками; бажання громадян в утворенні партій і громадянських рухів;
- створення необхідних матеріальних та інших умов для розвитку науки, культури, утворення і виховання громадян, що формують їх як вільних, культурних, морально чистих і соціально активних, відповідальних перед законом членів суспільства;
- бажання щодо створення і діяльності засобів масової інформації поза рамками державної цензури, яка обмежується тільки законом;
- існування механізму, що стабілізує відношення між державою і громадянським суспільством (механізм консенсусу) та забезпечення безпеки функціонування останнього з боку державних органів.
Функції громадянського суспільства полягають у:
- здатності до самовідтворення на власній основі;
- наявності структури, яку покликано «відтворювати весь спектр інтересів різних верств населення, репрезентувати ці інтереси, сприяти залученню громадян до формування і здійснення політики, виявляти та втілювати ініціативи, здійснювати функції громадського контролю» тощо [14, с. 7];
- наявності простору для прояву ініціативи громадян, їх активної участі у справах держави на різних рівнях управління.
До основних ознак громадянського суспільства належать такі:
· розмежування компетенцій держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції, тобто відокремлена від держави структура суспільства, яка складається з громадян, їх добровільних асоціацій і об'єднань;
· вільні відносини між суб'єктами громадянського суспільства;
· свобода слова і засобів масової інформації;
· цінування громадянських прав вище за державні закони;
· забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реалізації її інтересів, демократія та плюралізм у політичній та релігійній сферах;
· наявність приватної власності, вільної конкуренції, вільних відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками, тобто ринкова економіка, основу якої становлять недержавні підприємства;
· саморегуляція відносин між людьми, їх асоціаціями та добровільними об'єднаннями на основі соціальних і психічних норм регуляторів суспільного життя, багатство соціальних ініціатив;
· налагоджена тісна взаємодія з правовою державою, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави як соціальна основа громадянського суспільства в правовій сфері;
· високорозвинена економіка, яку засновано на індустріальних і постіндустріальних технологіях;
· наявність середнього класу, який є економічно, політично і соціально незалежним від держави, а представники якого – громадяни – мають можливість і здатність забезпечувати себе самостійно;
· збереження відповідних традицій, культури тощо [12].
Громадянське суспільство є сферою, яка в максимально сприяє самостійній активності громадян і вільному розвитку особистості. Правова держава, що забезпечує верховенство законів і гарантує забезпечення прав і свобод людини і громадянина, виступає неодмінною умовою існування громадянського суспільства. Останнє може існувати тільки в демократичній політичній системі, оскільки вона є механізмом реалізації найважливіших прав і свобод людини і громадянина.
Таким чином, можна зробити такі висновки. Громадянське суспільство характеризується різними аспектами. Серед них:
Громадянське суспільство визнається як сукупність неполітичних, недержавних відносин у суспільстві, що дозволяє регулювати соціальні, духовні, етнічні, релігійні та інші відносини. Ключовим аспектом стають взаємовідносини громадянського суспільства з державою. «У цій системі координат громадянське суспільство – це сфера автономного існування, самовияву, самореалізації і самоорганізації індивідів, яка захищена законами від регламентації та прямого втручання з боку органів місцевого самоврядування і створює їм певну противагу» [14, с. 8].
Під громадянським суспільством розуміється певна підструктура суспільної системи, «своєрідний соціальний простір, в якому люди взаємодіють як автономні індивіди, а взаємодіючи, утворюють складну, багаторівневу мережу громадських зв’язків і взаємозалежностей, які власне і створюють соціальне життя у його вузькому значенні, перетворюючі суспільство на самодостатню спільноту, якій не потрібно насилля з боку політичних структур, щоб існувати» [14, с. 8].
Громадянське суспільство веде до відкритого суспільства, тобто суспільства, яке оцінює будь-яку дію або громадську інституцію з погляду інтересів індивідів; але дозволити себе бути відкритою для своїх громадян, дійсно слугувати суспільним інтересам може тільки сильна держава.
На думку Я. Гонціаж, Н. Гнидюк, «Звучить парадоксально, але ефективне громадянське суспільство вимагає сильної держави як свого партнера. Однак сильна держава не означає держави, яка поширює своє виключне право на всі сфери соціального життя та докладає зусиль, які направлені на отримання контролю за будь-яким видом діяльності, що з’являється. Навпаки, мова йде про самовизначну державу, яка концентрує свою діяльність на кількох завданнях..., але виконує їх ефективно та в повній мірі» [15, с. 5].
Як стверджують В. Князєв і Ф. Канак, «Держава, задовольняючи потреби людей, не перетворюється на індивідуальне знаряддя. Вона залишається знаряддям громадянського суспільства. Тільки сильна держава може гарантувати недоторканність громадянських прав кожної людини. В противному разі держава виявляється ні на що нездатною» [16, с. 22].
Громадянське суспільство – це певна модель соціальної взаємодії і соціальної організації, що створюються за участю вільних та рівних індивідів й набувають форм мережі добровільних організацій, в яких домінують громадянські цінності.
В Україні передбачено важливий механізм для організації вивчення громадської думки з метою отримання об’єктивної та достовірної інформації. Зокрема, органи державного управління можуть, згідно з чинним законодавством, укладати на умовах відкритого конкурсу договори з експертами, окремими фахівцями, дослідницькими організаціями та об’єднаннями громадян на проведення науково обґрунтованих спостережень, опитувань, соціологічних досліджень, експрес-аналізу думок різних соціальних груп.
Ефективним шляхом до формування громадянського суспільства в Україні, розвиненої демократії, підвищення взаємовідповідальності, прозорості та відкритості є посилення взаємодії між державними органами влади, громадськими організаціями та громадянами.
Література:
1. Основи демократії. Права людини та їх забезпечення в умовах суспільних змін: навч. посіб. / О.В. Філонов, В.М. Субботін, В.В. Пашутін, І.Я. Тодоров. – 2-ге вид., випр. – К.: Знання, 2008. – 215 с.
2. Сидорчук О.Р. Механізми формування соціального капіталу: державно-управлінський аспект: дис. канд. держ. упр. / О.Р. Сидорчук. – Львів: Львівський регіональний ін-т державного управління Нац. академії державного управління при Президентові України , 2007. – 250 с.
3. Взаємодія органів державної влади з громадськістю: теорія та практика державного управління: монографія / А.О. Дєгтяр, А.В. Халецький, С.В. Бєлай. – Донецьк: Видавництво «Донбас», ООО «РА Ваш імідж», 2012. – 415 с.
4. Бабінова О.О. Взаємодія органів державного управління і місцевого самоврядування з громадськістю: дис. канд. держ. упр. / О.О. Бабінова. – К.: Нац. академія державного управління при Президентові України, 2006. – 250 с.
5. Надрага В.І. Взаємодія владних структур, політичних і громадських організацій як засіб підвищення ефективності управління на регіональному рівні: дис. канд. держ. упр. / В.І. Надрага. – К.: Нац. академія державного управління при Президентові України, 2003. – 250 с.
6. Громадська думка та підзвітність: Міждержавна стратегії ПРООН для зміцнення громадянського суспільства та участі громадськості [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // www.lse.ac.uk/collections/CCS/what_is_ civil_society.html. – Назва з екрану.
7. Порівняльний проект неприбуткового сектора, методологія та джерела даних / Університет Джона Гопкінса, Центр дослідження громадянського суспільства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // www.lse.ac.uk/collections/CCS/what_is_civil_society.html. – Назва з екрану.
8. Порівняльний проект неприбуткового сектора, методологія та джерела даних / Університет Джона Гопкінса, Центр дослідження громадянського суспільства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // www.lse.ac.uk/collections/ CCS/what_is_civil_society.html. – Назва з екрану.
9. Основи демократії: навч. посіб. / Авт. колектив: М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бон-дарук та ін.; за заг. ред. А. Колодій. – К.: Ай Бі, 2002. – 684с.
10. Камышанская М.А. Об упорядочении формирования отношений собственности / М.А. Камышанская // Социально-экономические аспекты промышленной политики: теоретические аспекты регионального развития и модели инновационного развития территорий: сб. науч. тр. – Т. 1. – Донецк: Ин-т экономики промышленности НАН Украины, 2002. –С. 151–158.
11. Халецький А.В. Система взаємодії органів виконавчої влади з громадськими організаціями / А.В. Халецький / Збірник наукових праць Академії митної служби. – Сер. Державне управління. – Т.2. – Вип. 2 – 2010. – С. 129–135.
12. Оцінки громадянського суспільства: посіб. користувача суспільства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://gromzakon.org.ua. – Назва з екрану.
13. Інститут «Кейнські стандарти ОГС» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // http://gromzakon.org.ua. – Назва з екрану.
14. Взаємодія органів місцевого самоврядування і громадськості: монографія / Л.В. Беззубко, А.В. Стойка, Д.В. Кольцова та ін. – Донецьк: Норд-компьютер, 2006. – 204 с.
15. Гонціаж Я. Свобода інформації та виконавча гілка влади: Правові норми. Інституції. Процедури / Я. Гонціаж, Н. Гнидюк. – К.: Міленіум, 2002. – 240 с.
16. Князєв В. Держава і громадянське суспільство: еволюція стосунків та їх осмислення / В. Князєв, Ф. Канак //Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князева. – К.: Б.в., 2001. – 252 c.
Тематичний напрям №6
Менеджмент. Маркетинг. Логістика
Малиновська Олена Олексіївна
аспірантка,
Дніпропетровський університет ім. А. Нобеля
Особливості та методика оцінки задоволеності працівників машинобудівних підприємств України
Рушійною силою будь-якого підприємства є його персонал, оскільки людський фактор присутній в усіх виробничих та бізнес-процесах. Тому вирішення багатьох проблем ефективності підприємства та пошук напрямків його розвитку лежить саме в сфері управління персоналом. Значне падіння ефективності машинобудівних підприємств України під час кризи 2008-2009 років висвітило наявність багатьох проблем в цій галузі, однак більшість уваги була сконцентрована на фінансово-економічних показниках [1]. Дослідження проблематики сектору HR обмежується даними про плинність кадрів, рівнем матеріальної винагороди та соціальними гарантіями, що свідчить про необхідність більш глибокого дослідження в цьому напрямку.
З метою отримання більш повної інформації для діагностики стану машинобудівних підприємств пропонується до класичних показників фінансово-економічного аналізу додати оцінку задоволеності працівників. В основу дослідження пропонується покласти методику розробки опитування, запропоновану І. Василевським, що складається із наступних етапів [2]:
1. Визначення драйверів (факторів, що є ключовими з точки зору впливу на задоволеність персоналу) працівників з урахуванням специфіки галузі. Для працівників машинобудування пропонується наступний орієнтовний перелік драйверів:
- Мотивація (як матеріальна, так і нематеріальна)
- Умови праці
- Характер праці
- Менеджмент
- Кар’єрні перспективи
- Взаємовідносини в колективі
2. Розробка безпосередньо питань. Для кожного із драйверів необхідно сформувати перелік стверджень, згоду з якими має висловити працівник. В якості варіантів відповіді пропонується використати 4-бальну шкалу: 4 – «повністю згоден», 3 – «майже згоден», 2 – «скоріше ні, чим так», 1 – «категорично не згоден». Виключення класичної середньої оцінки (5-бальна шкала) обґрунтовується уникненням проявів «ввічливого нейтралітету» з боку працівників. Також, як зазначалося раніше, до переліку питань належить додати елементи методики оцінки валідності.
3. Проведення опитування. Важливою умовою проведення такого дослідження є конфіденційність, оскільки психологічні бар’єри не дозволять співробітникам відверто висловлювати власну думку щодо керівництва підприємства та умов роботи. Для забезпечення конфіденційності пропонується виключити із анкети будь-яку особисту інформацію опитуваного та використовувати виключно закриті питання із можливістю відповідати коротким стандартним символом. Але, враховуючи розміри підприємств машинобудівної галузі, для подальшої діагностики проблем важливо знати не просто загальні результати, а й розрізняти їх щонайменш за відділами чи управлінськими рівнями. Тому можливо використання таких прийомів розрізнення груп анкет, як різний шрифт та кегель заголовків, формулювання правил заповнення, тощо. Також необхідно приділити особливу увагу обґрунтуванню необхідності опитування перед працівниками. Оскільки ідея вимірювання задоволеності персоналу може бути сприйнята як відбір «невдоволених» з їх подальшим звільненням, доцільніше сформулювати мету як прагнення вдосконалити політику підприємства, що потребує внеску з боку кожного із співробітників.
4. Аналіз результатів. Підведення підсумків дослідження пропонується зробити у вигляді відсоткового співвідношення отриманої суми балів до її максимальної кількості. Пропонована інтерпретація результатів: 70% та вище – добре, 30-70% - потребує покращення, нижче 30% - потрібні термінові заходи.
На основі отриманих загальних даних та їх більш детального структурного аналізу має проводитися діагностика існуючих проблем, встановлення їх причин та подальша розробка заходів щодо покращення ситуації.
Список використаних джерел:
1. Індекси промислової продукції. [Електронний ресурс] – Державний комітет статистики України. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/
2. Как оценить уровень удовлетворенности сотрудников. [Електронний ресурс] – Журнал HR-Magazine – Режим доступу: http://www.hrm.ua/article/kak_ocenit_uroven_udovletvorennosti_sotrudnikov
Сторожук Оксана Василівна, к.е.н., доцент,
Кіровоградський національний технічний університет,
доцент кафедри економіки праці та менеджменту,
Заярнюк Олексій Васильович,
Кіровоградський національний технічний університет,
викладач кафедри економіки праці та менеджменту
ІННОВАЦІЙНІ РИЗИКИ ТА ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ПІДПРИЄМСТВА
Сьогодні одним з центральних питань в управлінні економічною безпекою підприємств є поняття ризику. Загострення конкурентної боротьби між суб’єктами господарювання спонукає їх до постійного вдосконалення своєї діяльності, в першу чергу через впровадження інноваційних процесів, реалізації нововведень організаційного та маркетингового характеру, випуску нової продукції, поліпшення експлуатаційних характеристик та дизайну раніше освоєної продукції.
Це в свою чергу, генерує низку ризиків інноваційного характеру і відповідно, проблем забезпечення економічної безпеки, що вимагають теоретичного обґрунтування і наукового дослідження.
Питання економічної безпеки підприємств досліджуються в роботах багатьох українських вчених, серед яких Б.М. Андрушків [1], І.Г. Манцуров [2], О.В. Нусінова [2], Л.І. Шваб [4], С.М. Шкарлет [5].
Однак, незважаючи на вагомі існуючі наукові досягнення, низка питань забезпечення економічної безпеки підприємств в Україні залишаються невирішеними. Так, актуальною є необхідність створення ефективної системи управління інноваційними ризиками в контексті забезпечення економічної безпеки інноваційно активного підприємства.
Практика свідчить, що управління ризиками в діяльності українських підприємств розглядається як інструментарій, пов’язаний переважно з фінансовими аспектами в складі фінансового менеджменту, поза сферою забезпечення економічної безпеки підприємств. З нашої точки зору, такий підхід є вузьким, оскільки в сучасному розумінні традиційні зовнішні механізми, такі як страхування, хеджування, передавання контролю за ризиками, на практиці працюють недостатньо ефективно. Особливо гострою є проблема зниження ризиків, пов’язаних з управлінням інноваційним розвитком підприємства в контексті забезпечення економічної безпеки.
Стосовно сутності поняття економічної безпеки зазначимо, що у вузькому розумінні економічна безпека господарюючого суб’єкта – це його стійке функціонування, яке забезпечується найбільш ефективним використанням ресурсів та постійною профілактичною роботою з виявлення й нейтралізації внутрішніх і зовнішніх загроз (ризиків).
Використання інноваційних ідей та нових технологій завжди обтяжене ризиком і створює загрози для економічної безпеки підприємства, а спроби уникнути інновацій означають для підприємства поступову втрату конкурентних переваг.
Інноваційні ризики, що виникають через невизначеність в інноваційній сфері, починаючи від задуму та розроблення новинки, подальшого виходу нової продукції на ринок до її закріплення на ньому, становлять суттєву загрозу економічній безпеці інноваційно активного підприємства.
Таким чином, інноваційний ризик – це ймовірність втрат, що виникають при вкладенні підприємством засобів у виробництво нових товарів та послуг, які, можливо, не знайдуть очікуваного попиту на ринку.
З нашої точки зору, інноваційні ризики виникають у таких ситуаціях:
- неповний аналіз науково-технічної інформації при виробництві нового товару або послуги за допомогою нової техніки й технології;
- несвоєчасне виготовлення експериментальних зразків продукції;
- неякісне проведення розрахунків, необхідних для розробки варіантів конструкцій інноваційного продукту;
- невідповідність продукту вимогам ергономіки і технічної естетики, техніці безпеки, виробничій санітарії, а також сучасним екологічним вимогам;
- дефіцит інформації для прогнозування попиту на новий товар (на різних стадіях його життєвого циклу);
- неякісне та несвоєчасне виконання робіт з технічного проектування;
- невідповідність якості нового товару запитам споживачів у зв’язку з використанням застарілого обладнання;
- виявлення на ринку товарів-субститутів, вироблених за іншою технологією;
- необґрунтоване визначення пріоритетів ринкових та інноваційних стратегій;
- дефіцит кваліфікованого персоналу, опір з боку колективу підприємства.
Важливим етапом в управлінні інноваційним ризиком для забезпечення економічної безпеки підприємства є його оцінювання. Опитування керівників інноваційно активних підприємств Кіровоградської області показало, що найчастіше вітчизняні підприємства на практиці застосовують такі інструменти оцінювання інноваційного ризику, як експертний метод, аналіз доцільності інвестицій, економіко-статистичний метод. Однак зазначені інструменти, зазвичай, є неефективними, оскільки не враховують специфіки інноваційного ризику, різноманітність його проявів та динамічний характер його розвитку.
Водночас, через високу ризикованість здійснення інноваційної діяльності і загрозу втрати економічної безпеки рівень інноваційної активності підприємств області залишається вкрай низьким. Так, питома вага інноваційно-активних промислових підприємств протягом 2007-2011 рр. залишається на рівні 10-12% від загальної кількості підприємств області. Протягом 2011 р. в області було впроваджено 27 нових прогресивних технологічних процесів, що майже удвічі менше, ніж у 2007 р. При цьому інноваційні процеси в промисловості Кіровоградської області мають переважно екстенсивний характер, оскільки інноваційна продукція освоюється здебільшого шляхом використання наявного обладнання і технологій; частка принципово нової продукції у загальному обсязі реалізованої промислової продукції становить 5-6%, у 2011 р. підприємствами області освоєно 46 найменувань інноваційних видів продукції, що на третину менше, ніж у 2009 р [3].
В цьому зв’язку можна запропонувати такий загальний концептуальний підхід до управління інноваційним ризиком у системі забезпечення економічної безпеки підприємства: по-перше, виявлення можливих ризикових наслідків інноваційного проекту; по-друге, розробка засобів, що запобігають чи зменшують розмір збитку від впливу неврахованих ризикових факторів та непередбачених обставин; по-третє, реалізація такої системи адаптування інноваційного підприємництва до ризиків, яка дозволить нейтралізувати чи компенсувати негативні ймовірні результати настання інноваційного ризику. Управління інноваційним ризиком передбачає такі етапи: розробку стратегії управління ризиками та їх виявлення, вибір методів управління, конкретизація процедури контролю і підведення підсумків та оцінка результатів по управлінню ризиковими ситуаціями.
Кількісний аналіз інноваційного ризику має бути спрямований на визначення ймовірності певної події, оцінки ступеню ризику. Кількісна оцінка ризику зводиться, насамперед, до розрахунку його величини як у відносних, так і в абсолютних величинах, які характеризують ступінь ризику. Зауважимо, що ступінь прийнятного інноваційного ризику підприємства визначається на підставі урахування величини власного капіталу, фондовіддачі, фінансового стану, ліквідності, рівня рентабельності, обсягу портфеля замовлень, розмірів дебіторської та кредиторської заборгованості та інших фінансових показників економічної безпеки підприємства.
Виходячи з викладеного вище, пропонуємо наступні способи управління інноваційним ризиком в системі забезпечення економічної безпеки підприємства:
- диверсифікація інноваційної діяльності через включення до інноваційної програми інновацій різних напрямів, а також проектів різної тривалості;
- розподіл ризику між учасниками інноваційного проекту (постачальниками, посередниками, покупцями);
- передача частини робіт стороннім організаціям;
- самострахування (формування резервних сум фінансових коштів при розробці бюджету інноваційного проекту);
- ретельний завчасний підбір кваліфікованого персоналу;
- з’ясування інтересів та потреб персоналу підприємства до початку впровадження інновацій, виявлення потенційних джерел опору всередині підприємства і розробка способів впливу на них;
- поліпшення інформованості та усунення невизначеності;
- ретельний аналіз наукових досягнень у вибраному напрямі;
- застосування конкурентної розвідки (аналіз відкритої інформації стосовно конкурентів);
- лімітування інвестиційних ресурсів в інноваційний проект з метою недопущення катастрофічних збитків (які можуть призвести до банкрутства підприємства);
- встановлення чітких термінів завершення інноваційного проекту, орієнтованих на строки виведення на ринок продукції потенційних чи наявних конкурентів.
Таким чином, застосування зазначених способів скорочення наслідків інноваційного ризику на відповідних етапах розробки інноваційної програми чи продукту дозволить знизити вплив негативних чинників і створити ефективну для підприємства систему забезпечення економічної безпеки.
Список літератури:
1. Андрушків Б.М. Економічна та майнова безпека підприємства і підприємництва. Антирейдерство / Б.М. Андрушків. – Тернопіль: Вид. Терно-граф, 2008. – 424 с.
2. Манцуров І.Г., Нусінова О.В. Економічна безпека підприємства: сутність та види // Формування ринкових відносин в Україні. – 2012. – № 4. – С. 75-78.
3. Наукова ті інноваційна діяльність в Кіровоградській області [Електронний ресурс]. – доступний з http://kirstat.kr.ua
4. Шваб Л.І. Економіка підприємства: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. 4-те вид. / Шваб Л.І. – К.: Каравела. 2007. – 584 с.
5. Шкарлет С.М. Економічна безпека підприємства: інноваційний аспект: Монографія / Шкарлет С.М. – К.: Книжкове видавництва НАУ, 2007. – 432 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар