Тематичний напрям №3
Соціальна робота в Україні та за кордоном
Кочуріна Дарія Володимирівна
Студентка Національного університету
«Юридична академія України імені Ярослава мудрого »,
СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ В ТРУДОВИХ ВІДНОСИНАХ ТА ОХОРОНІ ПРАЦІ
Трудові відносини організації поєднують у собі всю діяльність, що відноситься до роботи, що виконується самою організацією або від її імені. Власне кажучи, трудові відносини містять у собі не тільки взаємини організації зі своїми працівниками або відповідальність організації на робочих місцях, які належать їй; вони містять у собі відповідальність організації за роботу, яка виконується від її імені іншими, включаючи субпідряд.
Трудові відносини, зокрема, містять у собі питання найму, умов праці, навчання і підвищення кваліфікації працівників, охорони праці, а також представництва працівників та їхньої участі у колективних договорах, соціальному діалозі і тристоронніх взаєминах.
У більшості випадків організації можуть включити соціальну відповідальність у практику діяльності без створення нових структур або спеціальних нових систем управління, хоча деякі види діяльності, імовірно, будуть здійснюватися з розглядом дещо ширшого кола проблем. Впровадження соціальної відповідальності в першу чергу стосується її інтеграції в існуючу систему управління і структуру.
Загалом повна перебудова організації з метою вмонтувати соціальну відповідальність у її діяльність є необов'язковою або неефективною. В більшості випадків соціальна відповідальність може бути інтегрована в організацію без істотних змін її структури.
Питання соціальної відповідальності в установах, організаціях, підприємствах є насьогодні актуальним, тому її розглядали такі вчені, як Зеркалов Д.В., Ткачук А.І.,Бегма Ю.К.
На думку Зекалова Д.В. впровадження міжнародного стандарту SA 8000 «Соціальна відповідальність» та ISO 26000 «Настанова по соцвальній відповідальності» є необхідним. У світі вже давно прийнято, що підприємства, на яких приділяється значна увага персоналу, створенню необхідних і комфортних умов для роботи, є надійними партнерами у взаємовідносинах. Стандарт SA 8000 спрямований на забезпечення привабливості умов наймання для співробітників, поліпшення умов їхньої праці і життєвого рівня. Компанії, у яких менеджмент здійснюється відповідно до вимог стандарту SA 8000, мають конкурентну перевагу, яка полягає у високій мотивації персоналу, що у свою чергу дозволяє ефективніше застосовувати сучасні системи менеджменту для досягнення намічених цілей, забезпечуючи при цьому постійну рентабельність. Стандарт ISO 26000 – це добровільна настанова з соціальної відповідальності і не є документом, що передбачає сертифікацію. Згідно ISO 26000 компанія включає такі компоненти, як захист прав людини, навколишнього природного середовища, безпеку праці, права споживачів та розвиток місцевих общин, а також організаційне управління та етику бізнесу. Тобто у керівництві враховані усі принципи, які зазначені у Глобальній ініціативі ООН (документі, до якого приєдналося 6 тисяч компаній та організацій, серед яких 130 українських). Використання цього міжнародного стандарту підтримує кожну організацію у прагненні стати більш соціально відповідальною, брати до уваги інтереси її членів, відповідати чинному законодавству та поважати міжнародні норми поведінки.
На думку Бегми Ю.К. соціальна відповідальність має багаторівневий характер. Це обумовлено умовами функціонування підприємства, економічними можливостями компанії, розумінням відповідальності перед суспільством. Перший рівень – базовий. Він містить у собі початкові передумови для подальшого формування соціально відповідальної поведінки. На цьому етапі головним принципом є повне виконання компанією усіх зобов’язань у рамках вимог сформульованих законодавством. Другий рівень соціальної відповідальності у якості головного пріоритету передбачає урахування інтересів усіх груп співробітників на основі багатостороннього переговорного процесу. Цей рівень передбачає забезпечення персоналу компанії не тільки належними умовами праці, а й адекватними умовами існування. Третій рівень включає зовнішні аспекти діяльності підприємства. На цьому етапі соціальні програми стосуються окремих територій присутності компанії, місцевих громад, або окремих груп місцевого суспільства. Мета цих програм – створення сприятливого суспільного сприйняття організації, а також певні результати, які будуть корисні як суспільству, так і підприємству. Прикладом подібних взаємовигідних програм може бути розбудова транспортної інфраструктури регіону, інвестиції в освіту та охорону здоров’я, благоустрій території. Для більшості компаній буде характерною зміна структури соціальної відповідальності. Головна відповідальність підприємства – це забезпечення подальшого існування і розвитку підприємства. Тому в компаніях, які відчувають себе нестабільно буде відбуватися скорочення соціальних ініціатив до мінімуму. В інших, що почуваються більш впевнено, заходи соціального спрямування будуть у більшій мірі адресовані персоналу.
Якщо нові програми і будуть запускатися, то їх масштаб буде відносно невеликим. Підприємства будуть закріплювати вже існуючі досягнення і виконувати цільові програми, ефективність яких може бути точно доведена. В цілому слід очікувати призупинення темпів розвитку соціальної відповідальності. А це викличе зменшення кількості підприємств, що впроваджують стандарти соціальної відповідальності і соціальну звітність.
На думку Ткачук А.І. введення міжнародного стандарту SA 8000 «Соціальна відповідальність» та ISO 26000 «Настанова по соцвальній відповідальності» надасть інструкції основних принципів соціальної відповідальності, ключових тем та питань, що мають відношення до соціальної відповідальності, а також щодо шляхів впровадження соціально відповідальної поведінки до існуючих стратегій, систем, практик та процесів організації. Він наголошує на важливості результатів та діяльності у сфері соціальної відповідальності та її удосконалення. Цей міжнародний стандарт замислений як такий, що буде корисним для всіх типів організацій у приватному, державному та неприбутковому секторах, для компаній великих і малих, діючих у розвинутих країнах або країнах, що розвиваються. Хоча не всі розділи цього міжнародного стандарту будуть однаково корисними для всіх типів організацій, всі основні аспекти є придатними для кожного типу організацій. Кожна організація самостійно визначає, що є придатним та важливим для неї шляхом власних оцінок та діалогу з зацікавленими сторонами.
Отже, соціальна відповідальність — це концепція, що заохочує установи, підприємства, організації враховувати інтереси суспільства, беручи на себе відповідальність за вплив діяльності компанії на споживачів, стейкохолдерів, працівників, громади та навколишнє середовище в усіх аспектах своєї діяльності. Соціальна відповідальність є добровільною діяльністю компаній приватного і державного секторів, спрямованою на дотримання високих стандартів операційної та виробничої діяльності, соціальних стандартів та якості роботи з персоналом, мінімізацію шкідливого впливу на навколишнє середовище тощо, з метою вирівнювання наявних економічних і соціальних диспропорцій; створення довірливих взаємовідносин між бізнесом, суспільством і державою; покращання результативності бізнесу та показників прибутковості у довгостроковому періоді. У широкому розумінні соціальна відповідальністьможе бути представлена як система цінностей, заходів і процесів, що мають на меті поширення позитивного впливу діяльності компанії в економічній, екологічній, соціальній сферах як усередині організації, так і в навколишньому середовищі. Реалізація соціально відповідальних стратегій має орієнтуватися не лише на зменшення та запобігання негативним наслідкам діяльності, а й на досягнення економічного, екологічного та соціального ефектів (т.зв. стратегія потрійного впливу), що може розглядатися як основа підвищення конкурентоспроможності окремих компаній і національної економіки загалом.
Визнаючи, що організації знаходяться на різних щаблях розуміння та впровадження соціальної відповідальності, цей міжнародний стандарт запланований для використання тими, хто тільки розпочинає розглядати питання соціальної відповідальності, а також і для тих, хто має досвід її впровадження. Широке впровадження на підприємствах, в організаціях та установах вимог міжнародного стандарту ISO 26000 сприятиме зростанню показників сталого розвитку України.
Література:
1. Бегма Ю.К., Вінніков О.Ю., Редько О.І. Якісне дослідження методів впровадження соціальної відповідальності бізнесу в Україні — К.: Факт, 2006. — 130 с.
2. Д.В. Зеркалов «Охорона праці в галузі.Загальні вимоги.» - Київ,2011. – 156с.
3. Лазоренко О., Колишко Р., та ін. «Базова інформація з корпоративної соціальної відповідальності» – К.: Видавництво «Енергія», 2008 – 96 с
Тематичний напрям №4
Наукове забезпечення процесів реформування соціально-економічних відносин
Мороз Володимир Михайлович,
кандидат наук з державного управління), доцент,
докторант кафедри економічної теорії і фінансів
Харківського регіонального інституту державного управління
Національної академії державного управління при Президентові України
МЕХАНІЗМ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ ЗМІН: РОЛЬ ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВИ У ПРОЦЕСІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗМІН ІНСТИТУЦІЇ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ
Слід звернути увагу, що держава як інститут (механізм) у межах процесу інституціональних змін, а відповідно і зміни трудового потенціалу як інституції, відіграє суттєву роль. Держава обумовлює динаміку та напрям формування попиту на кількість та якість необхідних до використання трудових можливостей. Підґрунтям для такої діяльності держави може стати економічна доцільність обумовлена ринком або політична воля обумовлена результатами прогнозування напрямів розвитку підсистем суспільства.
Економічна доцільність, як основа для інституціональних змін має причинно-наслідковий характер. Тобто, коли трансакційні витрати перевищують межу розумної достатності, виникає необхідність їх зменшення. З огляду на ефективність дії механізму конкуренції у ринковому середовищі, можемо припустити, що об’єктом змін стає не організаційна структура суб’єкту господарювання або технології виробництва, що використовуються, а скоріше інститут який забезпечує функціонування системи в цілому. Такий шлях є цілком природним, та таким, що забезпечує порівняно сприятливі результати. Разом з тим, на нашу думку, цей шлях має певні вади, головною з яких є своєрідне відставання рівня розвитку інститутів від потреб учасників суспільно-економічного розвитку. Крім того, з огляду на теорію суспільного вибору, система інститутів у будь якому випадку буде прагнути до збереження відповідного статусу, що неминуче відіб’ється на якості їх трансформацій. Тобто у кінцевому випадку, ми матимемо так звану наздогоняючу модель розвитку (спочатку сформувався запит на необхідність інституціональних змін, а лиш згодом, цей запит знаходить відображення у відповідних діях інститутів, потужність впливу яких буде спрямована не лише на виконання цього запиту, а у тому числі і на збереження власного статусу). У якості іншої основи для формування попиту на кількість та якість необхідних до використання трудових можливостей може стати політична воля, в основу якої покладено соціальне прогнозування, проектування та планування. Ці соціальні технології повинні визначити (здійснити прогноз) можливі запити як суспільства так і ринку на кількість та якість трудових ресурсів. У разі професійного використання соціальних технологій, суспільство може розраховувати у короткостроковій перспективі на відповідність (узгодженість) рівня розвитку ринкових відносин з рівнем розвитку трудового потенціалу. Питання ролі та місця політичного фактору в процесі соціально-економічного розвитку суспільства знайшло відображення у окремому напрямі наукового пошуку, у межах якого ми розглянули досвід Естонії у забезпеченні інституціональних змін [3]. Таким чином, держава поряд з суспільством в цілому, та людиною безпосередньо, є одним з основних суб’єктів інституціональних змін. Загальний механізм інституціональних змін подано на рисунку 1 (в основу механізму покладено результати наукових напрацювань Л.В. Тамілиної [4, с. 316]).
Наведений на рисунку 1 механізм реалізації інституціональних змін має декілька можливих напрямів дії: 1) інституціональні зміни починаються з рівня формування інституцій (становлення неформальних норм та правил; формування традицій, звичок, системи ціннісних орієнтацій суспільства тощо), що забезпечує набуття якості суспільно-економічними агентами; 2) інституціональні зміни починаються з рівня змін основних інститутів в тому числі і змін інститутів трансформації (на цьому рівні діє інститут держави), що забезпечує інституціональні перетворення на мікрорівні; 3) інституціональні зміни починаються з макрорівня (основою для початку таких змін є зовнішні по відношенню до відповідної спільної системи впливи). Перший напрямок, є природнім, але використання його інструментарію не завжди уявляється можливим. Це пов’язано з тим, що «сформовані людські звичаї, стереотипи мислення, світосприйняття не можуть бути у масовому масштабі зазнати швидких змін. Вони змінюються, як правило, разом з їх носіями, що займає понад 20 років. Це є час зміни одного покоління іншим» [1, с. 73].
Другий етап передбачає початок інстутиціональних змін за ініціативою одного або декількох інститутів інституціональної системи. Наприклад, держава, намагається вплинути на інституцію трудового потенціалу. Але алгоритм дії механізму інституціональних змін не передбачає такого впливу шляхом безпосереднього втручання в систему трудового потенціалу. У цьому випадку держава ініціює інституціональні зміни на макрорівні, що обумовлює лише часткову трансформацію відповідної інституції, яка надалі визначає діяльність основних підсистем суспільства, які у свою чергу забезпечують інституціональні зміни на макрорівні (зміна інституціонального середовища в цілому). Цей шлях зміни інституції трудового потенціалу займає значно менше часу, але разом з тим, його використання потребує відповідного рівня якості від інститутів задіяних в процесі змін. Крім того, на цьому етапі цілком можлива поява нових інститутів які можуть за своїм змістом або діями суперечити вже існуючим, що створює додаткові напруження у функціонуванні підсистем суспільства та неминуче відбивається на якості впливу на його інституціональну основу. Рівень оптимізації елементів нової інституціональної основи до вже існуючої, багато в чому залежить від якості обраної стратегії трансформацій, яка у свою чергу, визначається якістю основних підсистем суспільства. В цьому контексті, слід звернути увагу на таке зауваження – інститут який планує розпочати інституціональні зміни з другого рівню (відповідно до поданого вище механізму) повинен мати науково обґрунтований та практично виважений на рівні функціонування моделі майбутніх змін (наприклад у вигляді пілотного проекту) план дій в основу якого буде покладено баланс: отримані переваги – втрачені можливості; витрачені ресурси – отриманий результат; суспільні (людські) потреби – державна користь тощо.
Отже, роль інституту держави в процесі забезпечення змін інституції трудового потенціалу передбачає не лише адміністрування дій інших соціально-економічних акторів трансформаційних перетворень (пасивна роль), а і участь в утворенні нових інститутів (в тому числі і інститутів трансформації), метою діяльності яких є активізація дії мотиваційного механізму стимулювання трудової активності громадян та підтримання його дії на ефективному рівні (активна роль).
Етап інституціональних змін який починається з інституціональних перетворень на макрорівні не є предметом нашої уваги з огляду на нетиповість його прояву у межах безконфліктного розвитку соціально-економічної системи, хоча його вплив на розвиток інституції трудового потенціалу уявляє собою цікавий напрямок наукового дослідження.
Список літератури:
1. Гриценко А.А. Институциональная архитектоника: объект: теория и методология // Постсоветский институционализм: Монография под ред. Р.М. Нуреева, В.В. Дементьева / Гриценко А.А. – Донецк: Каштан, 2005, С. 49–74
2. Мороз В.М. Відповідальність суб’єктів процесу формування, використання та розвитку трудового потенціалу: гендерний аспект / В.М. Мороз // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2010. – №2. – С. 251-259
3. Мороз В.М. Фискальная свобода как детерминанта развития трудового потенциала общества: опыт Эстонии и его уроки для Украины / В.М. Мороз // Сборник Трудов Института экономики и управления – ECOMEN. – 2011. Вып. 8. – С. 45 – 58
4. Тамилина Л.В. Исследование роли институциональных детерминантов экономического роста в странах с переходной экономикой / Л.В. Тамилина // Постсоветский институционализм: Монография под ред. Р.М. Нуреева, В.В. Дементьева / Тамилина Л.В. – Донецк: Каштан, 2005. – С. 309 – 325 с.
Тімашова Вікторія Михайлівна,
кандидат юридичних наук,
старший викладач кафедри тактико-спеціальної підготовки
Національної академії внутрішніх справ
ЄВРОПЕЙСЬКІ ВЧЕНІ НОВІТНЬОГО ЧАСУ
ПРО МІСЦЕ І РОЛЬ ПОЛІТИЧНОЇ СФЕРИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ
ПРО МІСЦЕ І РОЛЬ ПОЛІТИЧНОЇ СФЕРИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ
Будь-яке сучасне суспільство являє собою цілісну систему взаємопов’язаних між собою підсистем. Кожна з них має свою структуру, функції, завдання, характерні риси, кожна формується, розвивається і трансформується на основі власного, неповторного природного, соціального, економічного та духовного середовища, зовнішніх та внутрішніх політичних обставин, досвіду і традицій тощо.
Поняття політичної сфери суспільства створювала й формувала людська думка, починаючи з давніх часів.
З Античних часів розвиток філософського мислення йшов у руслі дилеми «єдине – множинне» (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Парменід та ін.). Але поряд з цим напрямом визрівала протилежна філософська думка, яка розглядала світ як взаємодію кількох різних сфер або елементів буття (наприклад, Демокрит писав про множинність атомів, а Платон – про безформну матерію и множину ідей-форм).
Ініціатором процесу самовизначення сфери політики виступив А. Сміт (1723–1790), який в «Исследованиях о природе и причинах богатства наций» [6, с. 879–901] не тільки розділив, а й чітко розмежував сфери економіки й політики, завершивши процес, розпочатий ще Н. Макіавеллі (1469–1527), який відокремив політику від моралі [2, с. 13–15]. Помітним був і внесок Г. Гегеля (1770–1831), який створив теорію держави і відмежував її від громадянського суспільства [4]. Саме після остаточного виокремлення політики в самостійну галузь знання у XIX ст. відроджується поняття «наука про політику». Одночасно відбувається революційне виокремлення гуманітарних і соціальних наук з філософії і поява таких нових галузей знання, як соціологія, психологія, політична філософія та ін.
Доба Просвітництва, яка передувала Новітньому часу, стала часом найвищого розвитку гуманістичних і раціоналістичних начал у вченнях про державу. Доктринам природного права, прав людини і громадянина, суспільного договору, поділу влади, теорії демократії тощо були надані класичні форми. Вагомим був внесок європейських просвітників у теорію правової держави, тобто захист таких універсальних цінностей, як свобода, честь і гідність людини, що оберігаються законами. Вчені Нового часу відроджують уявлення про суспільство, політичну свободу, природні права людини і т. ін.
Новітній час підняв на щит еволюціоністські теорії, які полягали у визнанні закономірності, природності, необхідності, спрямованості, тривалості змін. Розвиток людства вчені уявляли як прямолінійний процес руху людських суспільств від простого до складного. Цей рух є постійним і незворотним. Ч. Дарвін (1809–1882), О. Конт (1798–1857), Г. Спенсер (1820–1903) та інші вчені зосереджували увагу на визначенні стадій, етапів, які має пройти суспільство на шляху прямолінійного сходження до досконаліших форм і структур, а не на природні зміни як основу цього процесу. Наприклад, Г. Спенсер вважав, що суть еволюційних змін та прогресу полягає в ускладненні суспільства, посиленні його диференціації, відмиранні непридатних соціальних інститутів, культур. Іншими словами, еволюціоністи не виділяли зміни як об'єкт самостійного дослідження.
Вчені XIX та XX ст. пішли далі, користуючись надбаннями природничих наук, які довели, що світ природи (а, отже, й людини як політичної істоти) набагато складніший, динамічніший, ніж вважали раніше. Виявилося, що можливість щось здійснити завжди більша за потенціал вже здійсненого.
Плюралізм політичного життя наприкінці XX – початку XXI ст. дедалі більше набуває конструктивного характеру, сприяє консолідації соціальної системи. Він передбачає консенсус усіх членів суспільства з фундаментальних питань його існування. В його основі лежить пошук ключових для будь-якої політичної системи цінностей – образ суспільства, до якого тяжіє більшість громадян.
Американський соціолог Р. Макайвер (1882–1990) чітко визначив переваги еволюційного підходу у вивченні суспільного життя. Він підкреслював, що, по-перше, ми краще починаємо розуміти природу будь-якої системи, коли вона «розгортає» себе. У цьому разі еволюція є принципом внутрішнього зростання. По-друге, еволюційний підхід дає змогу розташувати безліч історичних фактів у значущій послідовності, надавши їм зв'язності стадій, які йдуть одна за одною, замість того щоб пов'язувати їх суто зовнішньою ниткою хронології. Таким чином, еволюційний принцип передбачає ефективні засоби класифікації та важливі характеристики найрізноманітніших соціальних систем. По-третє, еволюційний підхід підштовхує до пошуку причин. Там, де відкривається спрямованість історичної зміни, існують якісь постійні сили, які діють сукупно [1].
Сьогодні, зважаючи на світову глобалізацію і перебування багатьох суспільств на перехідних (транзитних) етапах, цивілізаційний підхід є одним із найпоширеніших у вивченні суспільства. Визначення суспільства як цивілізаційної одиниці дав колектив авторів, очолюваний академіком Ю.М. Пахомовим: «Цивілізація – це окрема автономна, здатна до самоорганізації і розвитку поліетнічна соціокультурна система, що має свої виміри у просторі і часі, базові духовно-культурні основи та відносно стійкі довготермінові структури економічних, суспільно-політичних і культурних форм» [3, с. 8.]
Водночас американський соціолог-теоретик Т. Парсонс (1902–1979), наголошував, що кожне суспільство як цілісне утворення характеризується особливостями, які притаманні цілісному утворенню (наприклад, духовно-культурні цінності). Будь-яка цілісність передбачає структуризацію суспільного життя, яка історично включає в себе політичну, господарську, соціальну та культурні сфери [5]. При цьому політична сфера, вбираючи інші сфери суспільного життя за принципом «матрьошки», визначає в кінцевому рахунку, куди йтиме суспільство: шляхом усвідомлення цінності життя людини, її вільного розвитку, розкриття і застосування її здібностей, або зажене себе в глухий кут моністської ідеології на кшталт визначальної ролі комуністичної партії в усіх сферах суспільного життя.
Література:
1. Американская социологическая мысль : тексты / под ред. В. И. Добренькова. – М. : Изд-во МГУ, 1994. – 496 с.
2. Гринин Л. Е. Личность в истории: эволюция взглядов / Л. Е. Гринин // История и современность. – 2010. – № 2.
3. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства / Гуревич А. Я. – М., 1990.
4. Нерсесянц В. С. Г. Гегель / Нерсесянц В. С. – М. : Юрид. лит., 1978. – 112 с. (Из истории правовой и политической мысли).
5. Парсонс Т. Система современных обществ / Парсонс Т. – М., 1998. – 270 с.
6. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов / Смит А. – М. : Эксмо, 2007. – 960 с. – (Серия «Антология экономической мысли»).
Немає коментарів:
Дописати коментар