Тематичний напрям №7
Економіка сучасного підприємства
Васількова Катерина Василівна,
Сенчук Ірина Василівна
Буковинський державний фінансово-економічний університет,
м.Чернівці
ВПЛИВ ІННОВАЦІЙ НА ЗРОСТАННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ
Сьогодні важко уявити світ без інновацій та науково-технічного прогресу. Проблему впливу інновацій на зростання продуктивності праці досліджували в своїх працях такі вчені-економісти: Антонюк Л. Л., Поручик А. М., Савчук В. С., Бутенко А. І. Лазарева Є. В, Дмитретнко Г. А., Побірченко Н. А., Яковленко Ю. І. Об'єктом дослідження даної роботи є інновації, їх вплив на продуктивність праці та економічне зростання країни вцілому.
Серед передумов економічного зростання інноваційна складова посідає особливе місце. Однак донині не прийнято державної стратегії інноваційного розвитку. У розвинених країнах сформувалась інноваційна модель економічного розвитку, яка базується на інтенсивному продукуванні та використанні нових знань, за рахунок втілення яких в освіті, технологіях, організації виробництва, товарах на сьогодні досягається від 70% до 85% приросту їх ВВП. Позитивний вплив інновацій на рівень конкурентоспроможності економіки країни проявляється у зростанні продуктивності праці та доданої вартості, структурному оновленні економіки, зростанні питомої ваги високотехнологічних, наукоємних галузей в структурі виробництва і експорту, підвищенні якості продукції, і, як наслідок, розширенні ринків збуту.
Підприємства, що впроваджують інновації, мають більш високий рівень обсягів виробництва та доходів, а їх інноваційна діяльність пов'язана з трансформацією результатів науково-технічної діяльності в новий чи вдосконалений продукт. Перехід до ринкової економіки збільшив значення активізації інноваційної діяльності, проблем формування інноваційного потенціалу країни, що дозволяє реорганізувати економіку, прискорено розвивати наукомістке виробництво, що повинно стати найважливішим фактором виходу з економічної кризи і забезпечення умов для економічного росту [2]. В умовах глибокої економічної кризи проблема забезпечення ефективного функціонування підприємств набуває особливого значення і для України. Так, узагальнюючи досвід розвинених країн світу, ми дійшли висновку, що запорукою економічного зростання як окремого підприємства, так і економіки країни вцілому, є розвиток та стимулювання інноваційної діяльності. Саме з розвитком інноваційної діяльності пов’язують подолання кризового стану вітчизняної економіки, зростання обсягів виробництва, вихід на нові ринки, адаптацію підприємства до ринкового середовища [3].
Слід зазначити, що серед країн Європейського Союзу мінімальні показники інноваційної активності мають Португалія – 26 % та Греція – 29 %, але навіть вони у два рази вищі, ніж в Україні. У порівнянні з країнами-лідерами, такими як Австрія (67% ), Німеччина (69%), Данія (71% ) та Ірландія (74%) розрив з Україною ще більший і складає 3-4 рази.
Характерною ознакою розвитку світового господарства в останні десятиріччя стала глобалізація, що має прояв у зростаючій економічній взаємозалежності країн усього світу в результаті збільшення обсягів та динамізації транскордонних переміщень товарів, послуг, капіталу, трудових ресурсів, а також завдяки прискоренню дифузії технологій. Процес глобальної економічної інтеграції в умовах становлення постіндустріальної парадигми розвитку світового господарства сприяє посиленню конкурентної боротьби, виникненню її нових форм та методів, що обумовлює модифікацію системи чинників формування конкурентних переваг [1, 39].
Резервами зростання продуктивності праці є не використані можливості економії затрат праці, які виникають внаслідок дій тих чи інших факторів. Значну роль відіграють інновації та науково-технічний прогрес: застосування нової техніки, удосконалення системи машин, впровадження комплексної механізації, інженерних комунікацій, необхідних для виконання процесів, а також передових технологій та наукових розробок сприяють підвищенню продуктивності праці та скороченню витрат ручної праці.
З огляду на сутність праці як на процес споживання робочої сили і засобів виробництва всі фактори, які визначають підвищення продуктивності праці, можна об'єднати в три групи:
1) матеріально-технічні;
2) організаційно-економічні, що характеризують ступінь розвитку організації та управління суспільного виробництва;
3) соціально-психологічні, що пов'язані з роллю людини в суспільному виробництві і характеризують ступінь використання робочої сили.
До матеріально-технічних належать:
- комплексна механізація та автоматизація виробництва;
- впровадження прогресивних технологій;
- впровадження нових технологічних процесів;
- поліпшення конструкторських властивостей виробів;
- підвищення якості сировини і нових конструктивних матеріалів.
До організаційних факторів належать:
- вдосконалення організації праці і виробництва, структури управління;
- механізація і раціоналізація праці в управлінні;
- впровадження НОП;
- вдосконалення нормування праці;
- підвищення або зменшення питомої ваги окремих видів продукції з різним рівнем трудомісткості.
Соціально-економічні фактори включають:
- підвищення освітнього рівня працівників;
- підвищення виробничої кваліфікації;
- покращання характеру і умов праці;
- стимули, мотиви і спонукання до трудової діяльності.
В умовах ринкових відносин важливими заходами щодо удосконалення організаційних форм виробництва й управління можуть бути:
- приватизація державної власності;
- розвиток середнього і малого підприємництва;
- надання повної економічної свободи державним підприємствам;
- диверсікація виробництва;
- залучення іноземного капіталу для спільної підприємницької діяльності;
- розробка системи спеціальних пільг для орендаторів, кооператорів, спільного підприємництва тощо.
Серед матеріально-технічних факторів важливу роль відіграє науково-технічний прогрес, який є основою всього суспільного виробництва і одним із основних елементів механізму ринку.
Науково-технічний прогрес впливає на всі елементи виробництва - засоби виробництва, працю, його організацію та управління. Технічний прогрес здійснюється за такими напрямами:
- впровадження комплексної механізації та автоматизації;
- удосконалення технології виробництва;
- хімізація виробництва;
- зростання рівня електроозброєності.
Підвищення рівня механізації виробництва здійснюється шляхом механізації ручних робіт, упровадження засобів малої механізації, комплексної механізації робіт на дільницях та в цехах.
Автоматизація виробництва забезпечується впровадженням верстатів-автоматів, автоматизованого устаткування, автоматичних систем виробництва.
На підприємствах України відсоток ручної праці значний, особливо на допоміжних процесах - транспортних, вантажно-розвантажувальних, ремонтних, на контролі тощо.
Про низький рівень механізації та автоматизації цих процесів свідчить той факт, що частка робітників, зайнятих на цих процесах у загальній кількості робітників, становить приблизно 46%. Як наслідок, виникла диспропорція в механізації праці на різних виробничих дільницях.
Важливим засобом здійснення механізації виробництва є модернізація устаткування, тобто оновлення й удосконалення функціонуючого устаткування, незначні зміни його конструкцій. Цього можна досягти шляхом збільшення потужності і робочих швидкостей устаткування, механізацією і автоматизацією допоміжних робіт (подача, зняття, транспортування і контроль виробів) і автоматизацією управління устаткуванням.
Модернізація тісно пов'язана з реконструкцією діючих підприємств. Для зростання продуктивності праці велике значення має удосконалення технології виробництва, яка включає технічні прийоми виготовлення продукції, виробничі методи, способи застосування технічних засобів і агрегатів.
Основними напрямами удосконалення технології виробництва є впровадження нових методів обробки матеріалів, таких як хімічні, електроерозійні, ультразвукові та ін. Дедалі частіше застосовуються надвисокі й наднизькі тиски і температури, струми високої частоти, інфрачервоні випромінювання, надміцні матеріали тощо.
Хімізація виробництва є одним з ефективних напрямів технічного прогресу, який характеризується застосуванням прогресивних хімічних матеріалів і хімічних процесів.
Хімізація виробництва вносить докорінні зміни в технологічні процеси, інтенсифікує, прискорює їх, поліпшує техніко-економічні показники виробничих процесів, використання сировини, сприяє підвищенню якості продукції. Синтетичні полімери застосовують не тільки як замінювачі дорогих та дефіцитних кольорових металів, деревини тощо, а й як нові конструкційні і технічні матеріали. Використання пластмас у машинобудівній промисловості сприяє поліпшенню експлуатаційних властивостей машин, зменшенню їхньої ваги, поліпшенню зовнішнього вигляду.
Оскільки праця – це основа виробничого процесу, то її організація повинна здійснюватися на науковій основі. Науковою є така організація праці, яка ґрунтується на передових досягненнях науки, передовому досвіді, дозволяє поєднувати найкращим чином техніку і людей в єдиному процесі виробництва, забезпечує найефективніше використання всіх видів ресурсів, підвищення продуктивності праці і сприяє збереженню здоров’я людини. Наукова організація праці (НОП) дозволяє вирішувати 3 завдання:
- економічне, яке полягає в найефективнішому використанні матеріальних і трудових ресурсів і забезпечує підвищення продуктивності праці;
- психофізіологічне: підвищення працездатності людини без шкоди для її здоров’я;
- соціальне: створення сприятливих умов при організації виробничого процесу.
Основними напрямками НОП є:
- вдосконалення форм розподілу і кооперації праці. Розподіл праці на підприємстві передбачає уособлення окремих груп працівників, кожна з яких виконує визначену частину загального обсягу роботи. Такий розподіл називається функціональним. Всередині кожної функціональної групи виділяють групи працівників за професіями – це професійний розподіл. Крім того, є ще розподіл за кваліфікацією;
- покращення організації і обслуговування робочих місць. Раціональна організація робочого місця передбачає його правильне планування і оснащення основним технологічним обладнанням, а також забезпечення їх на протязі зміни різними послугами, що дозволяє робітникам виконувати свої безпосередні функції;
- впровадження передових прийомів і методів праці полягає у детальному вивченні способів виконання окремих елементів роботи різними робітниками, відбір кращих з них і формування на цій основі нових норм праці;
- вдосконалення нормування праці проводиться на основі здійснених наукових досліджень і досліджень виконання окремих елементів операцій окремими робітниками;
- зміцнення трудової дисципліни. В понятті „дисципліна” розрізняють державну, виробничу, технологічну і трудову дисципліну.
Усі локальні і, особливо, глобальні нововведення різної спрямованості можуть забезпечувати максимально можливий прогресивний вплив на виробництво за умови, якщо вони використовуються підприємствами постійно, комплексно і гармонійно. Найбільший, за наслідками, безпосередній вплив на результативність (ефективність) діяльності підприємства справляють технічні і організаційні нововведення. Інші нововведення впливають на виробництво опосередковано (через ефективність нових технічних і організаційних рішень). Про ступінь впливу окремих організаційно-технічних та інших нововведень на відповідні економічні показники діяльності підприємств свідчать такі приклади: досвід експлуатації гнучких автоматизованих виробництв показує істотні переваги порівняно з технологічним устаткуванням традиційного виконання: питома вага оплати праці (у розрахунку на одну деталь) зменшується на 25-30 %, накладні витрати - більш як на 80 %, виробнича площа - на 60 %, а тривалість виробничого циклу скорочується у 5-6 разів. Серед глобальних технічних нововведень за ступенем впливу на економіку підприємства відрізняються роторні та роторно-конвеєрні лінії, які, порівняно з традиційними знаряддями праці, залежно від складності виготовлюваних деталей забезпечують: підвищення продуктивності праці - у 4-10 разів; зменшення обсягу необхідної виробничої площі - у 2-2,5 раза; скорочення тривалості циклу виготовлення - у 15-20, а обсягу транспортування виробів - у 25-30 разів.
Помітно посилюється вплив нових технічних (технологічних) систем не лише на економічні явища, але й на соціальні процеси. Це вимагає підвищеної уваги конструкторів нової техніки до показників її надійності, ергономічності та екологічності.
В умовах ринкової економіки набуває значимості такий фактор зростання продуктивності праці, як підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на ринку.
Для зростання продуктивності праці, крім упровадження нової техніки, велике значення має максимальне використання діючих потужностей.
Поліпшення використання засобів праці здійснюється за двома напрямами:
1) екстенсивним - збільшення часу їх роботи шляхом скорочення простоїв, введення в дію не використовуваного устаткування, підвищення коефіцієнта змінності в раціональних розмірах, скорочення строків ремонту тощо;
2) інтенсивним – поліпшення використання машин та устаткування за одиницю часу через упровадження прогресивних технологічних процесів.
Матеріально-технічні фактори сприяють економії живої та уречевленої праці як в цілому по економіці, так і на окремому виробництві.
Сукупність матеріально-технічних факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна характеризувати певними показниками:
- електроозброєність праці визначається відношенням кількості електроенергії, використаної у виробничому процесі за певний період, до середньооблікової чисельності робітників;
- енергоозброєність праці – споживання всіх видів енергії на одного робітника за певний період;
- фондоозброєність – це показник оснащеності праці виробничими основними фондами. Визначається відношенням середньорічної балансової вартості виробничих основних фондів до середньооблікової чисельності робітників або працівників;
- фондовіддача – загальний показник використання всієї сукупності основних виробничих фондів. Визначається відношенням річного обсягу випуску продукції у грошовому вираженні до середньорічної (без урахування зносу) балансової вартості основних виробничих фондів.
Для визначення рівня комплексної механізації використовують подібні показники.
Рівень автоматизації характеризується відношенням кількості автоматизованого устаткування або його потужностей до кількості або потужностей усього використаного устаткування, а також часткою автоматизованих операцій або продукції, виробленої на автоматизованому устаткуванні.
Сучасний розвиток економіки вимагає змін інвестиційної політики держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за допомогою ринкових регуляторів.
Перехід до ринкових відносин має змінити інвестиційну політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за допомогою ринкових регуляторів.
У сучасних умовах для впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу необхідно інвестиції спрямовувати насамперед на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, підвищувати частку витрат на активну частину основних виробничих фондів.
Планування і регулювання капітальних вкладень здійснювалося в Україні без урахування процесу відтворення основних фондів і суспільного продукту. Віддавалася перевага новому будівництву на неосвоєних територіях. При цьому майже не відновлювався виробничий потенціал. Власне, планування відтворення основних фондів у країні не було.
Наслідком такої політики стало те, що виробничий потенціал України через його технічне зношення і технологічну відсталість не відповідає вимогам часу, рівень зношення основних виробничих фондів становить понад 40%. Для промислово-виробничих фондів він перевищує 48%, а в будівництві досяг 61%.
На основі Державної програми економічного та соціального розвитку України на 2012 рік Урядом було сформовано прогнозний варіант кількісних та якісних критеріїв ефективності проведення соціальної політики (табл. 1) [5].
Таблиця 1.
Кількісні та якісні критерії ефективності соціальної політики
Показники
|
2010р.
|
2011р.
|
Прогноз
на 2012р.
|
Рівень зайнятості у віці 15-70 років (за методологією МОП), %
|
58,5
|
58,7
|
59,0
|
Рівень безробіття населення у віці 15-70 років (за методологією МОП), %
|
8,1
|
8,1
|
7,2-7,7
|
Кількість зайнятих економічною діяльністю у віці 15-70 років, млн. осіб
|
20,3
|
20,4
|
20,7-20,5
|
Кількість безробітних у віці 15-70 років (за методологією МОП), млн. осіб
|
1,8
|
1,8
|
1,6-1,7
|
Продуктивність праці (у % до попереднього року), %
|
103,8
|
104,1
|
105,7
|
Прогноз на 2012 рік є оптимістичним і характеризує економічне зростання країни в майбутньому. Так, продуктивність праці в 2012 році, в порівнянні з 2011 роком, зросте на 1,54 %, а в порівнянні з 2010 роком зросте на – 1,83 %.
Поліпшенню ситуації щодо зростання зайнятості та скорочення безробіття сприяло збільшення обсягів та підвищення ефективності соціальних послуг, які надаються населенню та роботодавцям державною службою зайнятості, у тому числі за допомогою новітніх інформаційних технологій [4].
Отже, інноваційний розвиток країни слід розглядати в якості ключового елементу національної стратегії економічного зростання, забезпечення продуктивної зайнятості населення та зростання продуктивності праці. В межах даної стратегії повинні бути чітко визначені пріоритети інноваційно-інвестиційної діяльності, окреслено коло конкретних заходів по її забезпеченню у тісному поєднанні з розвитком вітчизняної науки, системою національної освіти, підготовкою та перепідготовкою кадрів тощо. Питання підвищення продуктивності праці потребує системного підходу, тобто кардинальних змін, суттєвого вдосконалення факторів, що обумовлюють продуктивність. Потрібно розробляти пошук резервів підвищення ефективності праці шляхом мобілізації її факторів: інтенсифікації виробництва, освоєння ресурсо- та енергоощадних технологій, удосконалення організації праці та механізму розрахунку. Для вирішення цього питання можна користуватися такими важелями, як мотиваційні, техніко-організаційні та моральні фактори підвищення продуктивності праці, що суттєво впливає на результати виробничої діяльності.
Література:
1. Закон України “Про внесення змін до закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 24.12.2002.
2. Антонюк Л.Л., Поручик А.М., Савчук В. С. Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації: Монографія. – К.: КНЕУ, 2003. – 394 с.
3. Бутенко А. І., Лазарева Є. В. Інвестиційна діяльність в інноваційній сфері підприємництва України: методи і форми / А. І. Бутенко, Є. В. Лазарева // Вісник економічної науки України. – 2007. – № 2. – С.14-19.
4. Дмитренко Г.А. Ринок праці та зайнятість населення:проблеми теорії та виклики практики/ Г. А. Дмитренко, Н. А. Побірченко, Ю. І. Яковенко – К., 2010. – 33 с., 54 с.
5. Державна програма економічного та соціального розвитку України на 2012 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/.
Гамаровська Наталія Романівна
Львівський національний університет імені Івана Франка
УДК 339.187.44
ФРАНЧАЙЗИНГ ЯК ЕФЕКТИВНИЙ СПОСІБ ВЕДЕННЯ БІЗНЕСУ
Анотація. В статті досліджено сутність та особливості, а також основні переваги і недоліки франчайзингу як способу ведення бізнесу.
Ключові слова: бізнес, підприємництво, франчайзинг, франчайзингові відносини, франшиза
Аннотация. В статье исследована сущность и особенности, а также преимущества и недостатки франчайзинга как способа ведения бизнеса.
Ключевые слова: бизнес, предпринимательство, франчайзинг, франчайзинговые отношения, франшиза
Annotation. The paper investigates the nature and characteristics, as well as the main advantages and disadvantages of franchising as a way of doing business.
Keywords: business, franchising, franchise relations, franchise
Постановка проблеми: У сьогоднішніх реаліях вітчизняної економіки в Україні все більш популярною стає така форма ділового співробітництва як франчайзинг. Це пов`язано з тим, що франчайзинг - особлива система відносин між суб’єктами підприємницької діяльності, яка створює сприятливі умови для успішного функціонування підприємств та відкриває нові фінансові можливості.
Як показує світова практика, франчайзинг є одним з ефективних способів ведення бізнесу для компаній, які вже досягли успіху і мають намір успішно функціонувати у перспективі. Вітчизняним підприємцям, які прагнуть зберегти ринкові ніші або розширити власний бізнес за рахунок завоювання нових сегментів ринку, як засвідчує досвід, необхідно або створювати власні мережі, або приєднуватися до вже існуючих розкручених бізнес-систем. Адже конкуренція на ринку між підприємствами змушує підприємців шукати нові форми та методи ведення бізнесу для досягнення конкурентних переваг.
Аналіз останніх публікацій: Питанням розвитку франчайзингу в Україні присвячено увагу в роботах провідних вчених-економістів, зокрема: Александрова О.В., Андрощука Г.О., Бедринець М. Д., Бревнова А.А., Варналія З.С., Городова О.А., Даннікова О.В, Дельтей Ж., Карягіна О.Ю., Мендельсона М.М., Муніна Г.Б, Суховатого О.В, Цірата Г. В., Цимбал Л. Л.
Проте дефіцит франчайзингових ресурсів вітчизняних суб`єктів господарювання вимагає пошуку нових форм фінансування, тому проблема дослідження франчайзингових відносин залишається актуальною.
Метою статті є розкрити економічний зміст і особливості франчайзингу, переваги і недоліки ведення бізнесу згідно угоди франчайзингу, визначити чинники, які впливають на розвиток франчайзингу в Україні.
Виклад основного матеріалу. В умовах формування в Україні ринкового господарства, інституційних змін в економіці, радикальних перетворень у відносинах власності, проблема становлення і розвитку малого і інноваційного бізнесу набуває великого значення, оскільки в Україні малий бізнес розвивається слабо, а інноваційний практично не розвивається на належному рівні. Для такої перебудови промисловості України необхідні інвестиції, брак яких є особливо гострим. Тому поряд із традиційними формами інвестування цікавими є нові форми фінансових відносин, такі як франчайзинг, які через притаманні їм можливості можуть стати імпульсом технічного і технологічного переозброєння виробництва.
Для вітчизняної економіки франчайзинг ще відносно нове явище, хоча у розвинених країнах його вже давно застосовують як засіб забезпечення потреб суспільства у різних послугах. Отже франчайзинг як складова економіки України перебуває на початковому етапі розвитку.
Франчайзинг – це проста й ефективна організація бізнесу, яка успішно функціонує на світовому ринку [4]. Зміст її полягає в тому, що провідна фірма (франчайзодавець, франчайзер) надає право на використання власного товарного знаку, імені, а також вироблені та апробовані технології ведення бізнесу компанії (франчайзоотримувачу, франчайзі) на певних обговорених та узгоджених умовах, тобто продає зареєстровану торгову марку.
Складається враження, що франчайзинг – це купівля бізнесу. Насправді франчайзі отримує ліцензію на використання розкрученого бренду та інші переваги. А підбором персоналу, забезпеченням контролю за діяльністю підприємства та дотриманням умов, зазначених в контрактній угоді, займається безпосередньо підприємець. Якщо підприємець вважає, що запровадження франчайзингу звільнить його від обов’язків та збільшить кількість вільного часу – краще цю справу не починати, адже працювати за угодою франчайзингу означає вести бізнес самостійно, на власний ризик і свою відповідальність.
Франчайзинг є вигідним як для малого, так і для великого бізнесу. Проте найбільш очевидні переваги отримує малий та середній бізнес, оскільки саме тут спостерігаються найбільші підприємницькі ризики. Франчайзинг як форма організації бізнесу значно знижує підприємницький ризик, оскільки підприємство отримує вже готову форму ведення бізнесу, яка успішно апробована й відпрацьована в багатьох країнах світу.
Для франчайзингу характерні такі основні ознаки:
· франчайзинг передбачає наявність двох сторін угоди (договору) франчайзера й франчайзі;
· франчайзер є власником виключних прав: товарного знаку, фірмового стилю, патенту, ідеї, авторського права й аналогічних прав;
· франчайзер, будучи правовласником, передає свої права франчайзі на певних умовах. Франчайзі здійснює свою діяльність під товарним знаком франчайзера, використовуючи його репутацію на ринку товарів (послуг), і за своїм фірмовим стилем ідентифікується із франчайзером;
· для успішного ведення бізнесу франчайзер забезпечує франчайзі різними формами підтримки й користується правом регулювання діяльності франчайзі з метою збереження репутації на ринку, не порушуючи при цьому його юридичної й економічної самостійності;
· франчайзі, що працюють за договором із правовласником, може бути декілька, тобто це своєрідна мережа, що працює за єдиною методикою. Мета франчайзингу - ведення свого бізнесу, мета мереж - продаж якомога більшої кількості товарів (послуг) і залучення якомога більшої кількості учасників;
· за користування правами франчайзера й надану підтримку франчайзі робить певні платежі [6].
Основною метою франчайзингу (комерційної концесії) є передача (надання) на комерційній основі певного обсягу майнових прав використання об'єктів виключного права для організації виробництва й реалізації конкурентоспроможної продукції (надання послуг) і надання управлінських послуг із франшизи (договору комерційної концесії) для одержання сторонами додаткового прибутку.
Основними перевагами франчайзингу, які роблять цю форму господарювання привабливою для всіх зацікавлених сторін, є такі:
Для франчайзера:
1. Можливість отримати вигоду від швидкого розширення свого бізнесу, не вдаючись до кредитів та не беручи на себе серйозних фінансових зобов'язань.
2. Отримання від франчайзі плати (роялті) за користування комплексом виключних прав.
3. Здійснення контролю за умовами реалізації своєї продукції порівняно з тим, який доступний виробнику, продукцію якого реалізують інші підприємства.
4. Розширення мережі розподілу свого товару (робіт, послуг), особливо при укладенні франчайзингових контрактів, за якими франчайзі зобов'язані купляти необхідне обладнання та інгредієнти для виготовлення кінцевого продукту у франчайзера.
5. Отримання значних переваг при освоєнні іноземних ринків. Працюючи разом з франчайзі в іншій країні, франчайзер ближче знайомиться з іноземним законодавством та веденням бізнесу в місцевих умовах, знайомиться із запитами споживачів [3].
Для франчайзі необхідно відзначити такі позитивні моменти:
1. Передача франчайзером спеціальних знань за допомогою навчання та професійних консультацій з управління підприємством відкриває шляхи для створення торговельних точок, успішно конкуруючих з іншими підприємствами, що функціонують на тому ж ринку.
2. Використання добре відомого товарного знаку або знака обслуговування, що позитивно відображається на входженні франчайзі в ринок.
3. Можливість отримання у франчайзера обладнання та інгредієнтів, необхідних для виробництва кінцевого товару або послуг за цінами, нижчими за ринкові. Франчайзер переважно виступає як поручитель за франчайзі, наприклад, при зверненні за кредитом до банку.
4. Низька вірогідність банкрутства порівняно з іншими дрібними підприємствами.
Для споживачів та суспільства в цілому активне використання цього методу призведе до: 1. Появи нових конкурентів на ринку збуту та зростання конкуренції серед товарних знаків.
2. Надання споживачу широкого кола та можливості швидко отримати товари та послуги, які відповідають вимогам якості.
3. Надходження іноземних інвестицій, які забезпечують ефективну передачу нових технологій та створення нових робочих місць.
4. Поповнення державного бюджету за рахунок надходження коштів від оподаткування підприємств франчайзі.
5. Скорочення державних видатків, пов'язаних з банкрутством підприємств [3].
На мою думку, основною особливістю фpaнчaйзингу є те, що він поєднує в собі глибокі знання, досвід, стабільне фінансове становище фpaнчaйзера - організатора справи, власника генеральної ліцензії, ноу-хау, патенту, головного консультанта та постачальника сировини, продуктів, обладнання, технології, необхідних для ведення бізнесу та фpaнчaйзі - бізнесмена, підприємця, менеджера, чия діяльність є самостійною, але його підприємство функціонує не як окремий суб'єкт підприємництва, а як частина єдиного комплексу, що об’єднаний фpaнчaйзером - власником нематеріальних активів підприємства, що належить фpaнчaйзі.
За оцінками Міністерства економіки України, на сьогодні в Україні підписано більше ніж 300 франчайзингових контрактів, третина яких стосується ринку нафтопродуктів, ще чверть - системи Fast food. Варто відмітити особливий динамізм розвитку українських франчайзингових фірм "Картопляна хата" та "Піца Челєнтано". На цьому етапі їх дистриб'юторська мережа нараховує більше 180 міні-ресторанів. Щомісячно в їх систему долучається як мінімум 5 підприємств швидкого обслуговування, реалізована франшиза в Польщу та Молдавію [7].
На сьогоднішній день на території України з'явилася розгалужена мережа фірм франчайзі з участю іноземних фірм франчайзерів. Так діють на основі франчайзингових відносин фірми "Фуджі-експрес", "Макдональдс", Васкін Робінс тощо. Наведені дані свідчать про інтернаціоналізацію українського бізнесу на засадах франчайзингу.
Вітчизняна практика показує, що для придбання франшизи франчайзі витрачають близько 25 тис. дол. США. Середній термін окупності інвестицій франчайзі за роботи з місцевим франчайзером становить менше двох років [7].
Якщо на світовому ринку товарів і послуг франчайзинг як ефективна форма організації бізнесу відома давно, то в Україні – це хоча й відносно не нове явище, проте існує ряд перешкод для його розвитку.
В Україні франчайзинг як маркетингова концепція знаходиться на початковому етапі розвитку. Згідно даних асоціації франчайзингу в Україні [1], в дердаві в 2011 р. функціонувало біля 100 франчайзингових мереж (для порівняння: в США їх кількість складає більше 1500, у Франції – більше 750, Польщі – біля 140) [8].
Можна зазначити такі особливості ринку франчайзингу України:
· Лідерами ринку франчайзингу за критеріями розвитку та грошовим оборотам є компанії, які розвивають іноземні франшизи («Coca Cola», «Pepsi», «Carlsberg», «InBev», «Lukoil», «Empik», «Ліга Інвест», «Дельта Спорт»).
· Розширення галузей франчайзингу: 99 галузей станом на перше півріччя 2012 р. порівняно з 92 галузями станом на перше півріччя 2010 р. Це такі сегменти економічної діяльності як торгівля (34 галузі), послуги споживачам (22), громадське харчування (14), інформація (7), виробництво (6), фінанси (9 галузей).
· За регіонами походження на українському ринку діють переважно українські франчайзери (55%), європейські (25%), з країн СНД (12%), американські франчайзери (5%).
· Прослідковується позитивна тенденція активного розвитку вітчизняного франчайзингу на ринку високотехнологічних товарів і послуг (програмне забезпечення, комп’ютерна індустрія, мультимедіа, мобільний зв’язок, Інтернет-послуги, цифрове фото і т.п.). В останні роки на українському ринку з’явився і такий інноваційний інструмент, як екологічний франчайзинг [5].
Як свідчить моніторинг офіційної статистичної інформації про становлення франчайзингу в Україні, цей ринок набув динамічного розвитку — кожного року оборот діючих в Україні франчайзингових мереж збільшується на 15-20%, а це доволі високий показник.
Однак існує ряд проблем, що стримують розвиток франчайзингу. Основні з них можна класифікувати за причинами їх виникнення: економічні, організаційно-правові, соціально-психологічні:
Ø економічні проблеми:
- нестабільність розвитку економіки України (франчайзингові системи вимагають стабільності та передбачуваності економіки);
- відсутність у більшості підприємців – потенційних франчайзі – необхідного стартового капіталу для входження до франчайзингової системи;
- складність отримання кредитів для створення стартового капіталу;
- відсутність єдиної методики визначення вартості бренду франчайзингової системи.
Ø організаційно-правові проблеми:
- проблеми, пов'язані з практично повною відсутністю правового забезпечення франчайзингу в Україні.
Основними нормативними актами, що регулюють розглянуті правовідносини, залишаються такі: Цивільний кодекс України (глава 76), Господарський кодекс України (глава 36), Закон України «Про концесії» і Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”. Наразі існує проект Закону України “Про франчайзинг”, внесений на розгляд Верховної Ради України ще 8 листопада 2001 р., що дає більш чітке визначення поняття договору франчайзингу, а також правові й економічні основи його існування, однак, прийняття його, на наш час невиправдано затяглося.
Ø соціально-психологічні проблеми:
- відсутність вітчизняного досвіду;
- високий ризик ведення ділової активності суб'єктів франчайзингової системи - франчайзера і франчайзі;
- відсутність навчальних та консультативних центрів по франчайзингу;
- відсутність належної поваги до інтелектуальної власності;
- небезпека втрати франчайзі самостійності;
- слабка підготовка представників бізнесу в сфері франчайзингу [2].
Для України франчайзинг як метод отримання фактично готового бізнесу, що значно зменшує підприємницькі ризики, може стати динамічним фактором розвитку підприємництва.
Проте для підвищення франчайзингової активності необхідно:
· Удосконалення законодавства щодо регулювання франчайзингових відносин.
· Забезпечення доступності кредитування для бажаючих розвивати власну франчайзингову мережу.
· Створення необхідних структур для просування і розвитку франчайзингу: популяризація та інформаційна підтримка розвитку франчайзингу, розроблення пропозицій щодо підвищення ефективності функціонування франчайзингових підприємницьких систем; розроблення та схвалення етичних правил для франчайзингових відносин й підприємницької культури.
Для реалізації будь-яких бізнес-проектів необхідно вирішити ряд важливих юридичних питань, починаючи зі створення та реєстрації організації, в подальшому регулювання її діяльності, вирішення корпоративних конфліктних ситуацій й закінчуючи судовим захистом та можливою ліквідацією організації. В Україні франчайзингові правовідносини регулюються тільки на стадії виконання та припинення франчайзингового договору. Тому існує об’єктивна необхідність у створенні належного законодавчого регулювання, що сприятиме утвердженню франчайзингу як ефективної форми організації бізнесу на вітчизняному ринку товарів і послуг.
Отже, щоб створити сприятливе середовище для розвитку франчайзингових угод необхідно в першу чергу внести зміни в законодавство. Не менш важливим завданням є уніфікувати та наблизити українське законодавство до міжнародних норм і стандартів.
В подальшому доцільно аналізувати успішний зарубіжний досвід в організації управління та обслуговування франчайзингових мереж, а також перспективи його реалізації в Україні.
З одного боку, франчайзингова система допомагає малим підприємствам уникнути низки перешкод із заснуванням і функціонуванням бізнесу, з другого - як корпоративна структура вона обмежує свободу діяльності франчайзі. Але для дрібних підприємців переваги від використання франчайзингу переважають над недоліками.
Для компаній франчайзинг - це спосіб розширення бізнесу, а для підприємців - це один із шляхів стати власником успішного бізнесу. На зростаючих ринках, таких як Україна, франчайзинг є швидким способом навчання підприємців практичним стандартам, які необхідні для ведення прибуткового бізнесу. Франчайзинг - свого роду симбіоз «великого» і «малого» бізнесу. Таке поєднання являє собою союз, де з одного боку є енергія і зобов’язання окремого підприємця, а з іншого є ресурси, комерційна міць і величезний досвід великої компанії. Якщо все це поєднати, то ми отримаємо: енергію, відповідальність, силу, ресурси і досвід - виграшну комбінацію з потенційними шансами на успішну реалізацію бізнес-проекту.
Висновки: На сучасному етапі посткризові синдроми в Україні і світі спричинили до того, що частина підприємств малого та середнього бізнесу збанкрутували. В той же час підприємства франчайзингових компаній є більш конкурентноздатними і впевненіше почувають себе на ринку.
Отже, в Україні потрібно створити умови для розвитку прогресивних форм ведення бізнесу, з-поміж яких – франчайзинг. Для створення приятливого середовища розвитку франчайзингових угод необхідно в першу чергу внести зміни в законодавство (прийняти закон про франчайзинг), забезпечити доступність кредитування, а також в цілому сприяти підвищенню підприємницької культури в умовах подальшої модернізації національної економіки.
Список використаних джерел:
1. Асоціація франчайзингу в Україні: www.franchising.org.ua.
2. Бревнов А.А. Организация частного предпринимательства в Украине. Харьков: Одиссей, 2004. – 672 с.
3. Варналій З.С. Франчайзинг як ефективна форма інтеграційних зв’язків суб’єктів малого бізнесу та корпорацій// Актуальні проблеми економіки. – 2002: № 3. – С. 47-53.
4. Мунін Г.Б. Франчайзинг в готельно-ресторанному бізнесі. – К.: Кондор, 2008. – 368 с.
5. Ногачевський О. Франчайзинг в Україні: проблеми та перспективи / О. Ногачевський // Економіст. – 2010. - №3. – С. 22-25.
6. Пивоваров М.Г. Франчайзинг та перспективи його розвитку // Держава та регіони: серія Економіка та підприємництво. – 2006. - № 2. – С.192-195.
7. Соковатий О.В. Місце франчайзингу в інноваційному розвиткові України// Проблеми науки. – 2004. - №4. – С. 38-42.
Литвин Назар Андрійович,
аспірант ДВНЗ «Київський національний економічний університет
імені Вадима Гетьмана»
МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ
Функціонування економіки України на даному етапі проходить під впливом фінансово-економічної кризи. Спад в економіці оголив більшість проблем, які були притаманні як державі в цілому, її фінансам, так і підприємствам зокрема. Найбільших збитків зазнали ті суб’єкти господарювання, діяльність яких не була збалансованою і легко піддалась несприятливій дії різноманітних факторів. Іншими словами, не було забезпечено належного рівня фінансової безпеки, або взагалі був відсутній механізм її забезпечення, як такий. Тому внаслідок діяльності суб’єктів господарювання в умовах ринкової економіки, впливу економічних криз набуває актуальності розгляд питання механізму забезпечення їх фінансової безпеки.
Аналіз публікацій з даної проблеми показав, що на сьогодні нема єдиної думки науковців щодо критеріїв, за якими потрібно оцінювати рівень фінансової безпеки підприємства. Окремі дослідники вважають, що певний рівень фінансової безпеки має бути характеризованим у зіставлянні фактичних значень конкретних показників на певну дату з відповідними значеннями затвердженого чи прийнятого індикатора. Проте, в такому разі інформативність отриманих результатів буде дискретною, позаяк характеризуватиме рівень фінансової безпеки лише на певну дату. На противагу такій думці В.О. Косевцов і І.Ф. Бенько вважають, що рівень фінансової безпеки потребує багатовимірного оцінювання, тобто слід визначити межі неприпустимої зони значень рівня безпеки, стабілізації (зони ризику) та зони повної реалізації життєво важливих інтересів. Ширше розглядає проблему М.М. Єрмошенко, на думку якого індикатори фінансової безпеки мають характеризувати кількісний та якісний її стан у статиці та динаміці. Теоретично узагальнені характеристики індикаторів фінансової безпеки сформульовані О.І. Барановським, з точки зору якого вони мають відповідати таким ознакам:
• вимірюваності (піддаватися кількісному вимірюванню);
• обґрунтованості віддзеркалення оцінюваного параметра;
• однозначності (наявності чіткого, загальноприйнятого визначення);
• стабільності у часі (наявність динамічних зрізів даних за індикатором);
• доступності даних, необхідних для розрахунку (джерела інформації)
Науковці, що вирішують проблеми фінансової безпеки підприємництва, пропонують застосовувати різноманітні показники для оцінювання її рівня. Н.П. Фокіна вважає, що до її параметрів належать індекс обсягу виробництва, динаміка прибутку, сума заборгованості, частка державних інвестицій в обсязі ВВП, рентабельність капіталовкладень, довгострокові кредити [1].
Бланк І.О. пропонує рівень фінансової безпеки оцінювати набором коефіцієнтів, які характеризують власне фінансовий стан підприємства. Ці коефіцієнти згруповані у п’ять груп. До них віднесено такі коефіцієнти:
1) оцінка фінансової стійкості підприємства;
2) оцінка платоспроможності (ліквідності);
3) оцінка оборотності активів;
4) оцінка оборотності капіталу;
5) оцінка рентабельності (прибутковості) [2]
При цьому окремі науковці виділяють різні групи показників, які на їх думку найбільш повно відображають стан та рівень фінансової безпеки підприємств. Для виокремлення найбільш поширених підходів щодо визначення рівня фінансової безпеки суб’єктів господарської діяльності запропоновано звести окремі погляди до таблиці (табл. 1).
Таблиця 1.
Аналіз підходів до оцінки рівня фінансової безпеки підприємств
Вчений
|
У. Бівер
|
О. Арефьева, Т. Кузенко
|
Б. Вишнівська
|
К. Горячева
|
Л. Покропівний
|
І. Олексів та Н. Подольчак
|
Р. Папехін
|
Показник
| |||||||
Рентабельність активів
|
+
|
+
| |||||
Рівень КЗ і ДЗ
|
+
| ||||||
Коефіцієнт фін. левериджу
|
+
|
+
| |||||
Обсяг власного та оборотного капіталу
|
+
|
+
| |||||
Точка беззбитковості
| |||||||
Прибутковість
|
+
|
+
| |||||
Показники фінансової стійкості
|
+
|
+
|
+
| ||||
- коефіцієнт автономії
|
+
|
+
|
+
|
+
| |||
- коефіцієнт покриття
|
+
|
+
|
+
|
+
|
+
| ||
- коефіцієнт маневреності
|
+
|
+
|
+
| ||||
Oбсяг кредитів та позик
|
+
|
+
| |||||
Обсяг інвестицій
|
+
| ||||||
Показники ліквідності
|
+
|
+
|
Як бачимо, більшість дослідників схильні проводити оцінку ФБП за показниками фінансової стійкості, рентабельності, коефіцієнтом фінансового левериджу та ін. Але на нашу думку запропонована структура показників не є у повній мірі універсальною, бо ці показники значно різняться для підприємств різних галузей господарства. Для усунення цих недоліків необхідно встановлювати порогові значення з урахуванням особливостей структури капіталу, заборгованості та фінансово-господарської діяльності підприємств окремих галузей. Тому для найбільш повного дослідження рівня фінансової безпеки розрахунки індикаторів пропонуємо доповнити дослідженням грошових потоків підприємств, а саме показників чистого грошового потоку в розрізі видів діяльності (операційної, фінансової та інвестиційної) на основі матриці динамічної фінансової рівноваги (табл. 2), запропонованої дослідниками О.М. Підхомним та Л.С. Яструбецькою.
Таблиця 2.
Матриця динамічної фінансової рівноваги
Показник
|
Вид діяльності підприємства
|
Позиція матриці
| ||
Операційна
|
Інвестиційна
|
Фінансова
| ||
Значення чистого грошового потоку
|
-1
|
+2
|
-3
|
«Згортання діяльності»
|
-4
|
+5
|
+6
|
«Поріг банкрутства»
| |
-7
|
-8
|
+9
|
«Становлення»
| |
+10
|
+11
|
-12
|
«Дилема»
| |
+13
|
-14
|
-15
|
«Самофінансування»
| |
+16
|
-17
|
+18
|
«Розвиток»
| |
Як видно із запропонованої матриці, кожна розглянута позиція обумовлена різним співвідношенням значень чистого грошового потоку в результаті операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.
Про стійкий фінансовий стан підприємства свідчать позиції «Самофінансування» та «Розвиток». Для позиції «Самофінансування» характерною є здатність фінансувати інвестиційну діяльність, повертати залучені кошти, виплачувати відсотки виключно за рахунок операційної діяльності. Позиція «Розвиток» свідчить про стійке становище підприємства за умови додатного значення суми чистого грошового потоку всіх видів діяльності. В цьому випадку підприємство має грошові надходження від операційної діяльності та залучені кошти спрямовує на фінансування інвестиційної діяльності – придбання необоротних активів, реалізацію довгострокових та поточних інвестицій [3].
Отже, розглянувши підходи до оцінки фінансової безпеки підприємств можна зробити висновок, що їх поєднання дасть змогу найповніше оцінити рівень фінансової безпеки. Використання цих методик дозволяє виробити механізм забезпечення фінансової безпеки, який можна використовувати для захисту підприємства від дії зовнішніх та внутрішніх факторів.
Список використаних джерел:
1. Гринюк, Наталія Андріївна Методичні підходи до обгрунтування індикаторів оцінки рівня фінансової безпеки підприємства / Н. А. Гринюк // Проблеми науки. - 2008. - № 6. - С. 35-40
2. Оцінка рівня фінансової безпеки підприємства / В.В. Храпкіна // Вісник економіки транспорту і промисловості. – 2010. - №29.
3. Оцінка рівня фінансової безпеки підприємств: методичний аспект / О.П. Полтініна, А.В. Нескуба // Вісник економіки транспорту і промисловості. – 2010. - №29.
Малець Андрій Олександрович,
аспірант кафедри економічного аналізу
Харківського національного економічного університету
УДК338.22.021.4
АНАЛІЗ УМОВ ПРИЙНЯТТЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЧНИХ РІШЕНЬ НА МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ
Анотація. У статті проаналізовані зовнішні та внутрішні умови прийняття та реалізації стратегічних рішень на машинобудівних підприємствах України, виділені найчастіші стратегічні рішення
Аннотация. В статье проанализированы внешние и внутренние условия принятия и реализации стратегических решений на машиностроительных предприятиях Украины, выделены наиболее частые стратегические решения
Annotation. There is analysis of the internal and external conditions for the adoption and implementation of strategic decisions in Ukraine`s engineering enterprises in article. There is almost identifying of the most frequently strategic decisions
Постановка проблеми у загальному вигляді. Наукові дослідження у сфері прийняття стратегічних рішень мають велике значення в діяльності підприємства, оскільки вони суттєво впливають на прийняття подальших рішень на підприємстві. Так заділ наукових знань формує конкурентний потенціал підприємства та надає йому фору перед конкурентами, сприяє появі нових технологій, нових продуктів або матеріалів, які створюють імідж підприємства та прихильність споживачів. Наразі актуальним є визначення тенденцій у процесах, що відбуваються у машинобудуванні України, як загалом, так і на конкретних підприємствах. Ефективне стратегічне рішення на машинобудівних підприємствах завжди повинно враховувати як зовнішні умови роботи підприємств, так і внутрішні. Зовнішні та внутрішні умови формують його бізнес-середовище, яке фактично визначає становище підприємства на ринку, його економічний потенціал та фінансову стабільність. Окрім цього для підвищення конкурентоздатності ОПР повинна знати загальну ситуацію у галузі, передбачати стратегічні рішення інших підприємств.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Діяльність машинобудівного комплексу Україниоцінювали у своїх працях такі вітчизняні науковці, як: Я. Гукова, О. Дальніченко,О. Дмитрашко, В. Іванишин,М. Макаренко, Д. Малащук, В. Ольшевський, О. Романко, О. Савінов, Н. Тарасова,В. Третьяков, Н. Шандрова, В. Шандра, В. Яковенко та інші. Проте для ефективного стратегічного рішення необхідні більш оперативні данні та більш детальний стан машинобудування України.
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується означена стаття. Незважаючи на проведені фундаментальні дослідження, останнім часом спостерігається суттєве погіршення фінансового-економічного стану машинобудівних підприємств України,що вказує на неефективність стратегічних рішень ОПР.
Цілі статті.. Мета наукової роботи полягає у аналізі основних зовнішніх та внутрішніх умов прийняття та реалізації стратегічних рішень на машинобудівних підприємствах України, систематизація та узагальнення умов негативного впливу, визначення найбільш популярних стратегічних рішень у машинобудівній галузі на прикладі Харківського регіону.
Основний матеріал дослідження. Для прийняття та реалізації стратегічного рішення на підприємстві ОПР повинна мати поглиблене уявлення як про внутрішнє середовище підприємства, його потенціал та тенденції розвитку, так і про тенденції розвитку зовнішнього середовища.
Під зовнішніми умовами підприємства розуміють сукупність елементів, що оточують її та справляють на її діяльність суттєвий вплив . Аналіз зовнішніх умов машинобудівного підприємства передбачає аналіз її мікрооточення (безпосереднього оточення) та макрооточення (опосередкованого оточення). Чинники макрооточення не обов’язково справляють безпосередній та негайний вплив на ефективність та стійкість функціонування підприємства, але які все одно мають опосередкований вплив на неї.
Слід виділити зовнішні та внутрішні складові бізнес-середовища - зовнішнє та внутрішнє оточення, аналіз якого передбачає ідентифікацію його учасників, особливості їх відносин з підприємством, що досліджується та характеристику притаманних йому чинників впливу.
Ринкові умови, у яких функціонує підприємство, належать до зовнішніх, оскільки формують його зовнішні по відношенню до підприємства суб’єкти економічної діяльності (постачальники, замовники,клієнти, контрагенти).
Оскільки машинобудівне підприємство функціонує в соціально-економічному просторі, нормативно-правову базу якого формує держава, то ділова активність будь-якого суб’єкта господарювання неможлива без втручання державних та інших органів регулювання. Йдеться не про безпосередній вплив держави на виробничий процес, а про створення умов, які викликають потребу в його здійсненні. Відомо, що держава може підтримувати підприємницьку діяльність двояко: прямим регулюванням або непрямим шляхом — за допомогою податкового впливу та інших важелів економічного характеру. Проте досвід інших країн показує, що провідна роль прямих методів регулювання приводить до безініціативності компаній, тому потрібно акцентувати увагу на податковій, кредитній, амортизаційній політиці. Саме вона встановлює однакові для всіх «правила» ведення підприємницької діяльності, у результаті чого створюються відповідні соціально-економічні умови, які обумовлюють ступінь активності підприємницьких структур, а також їх можливості в досягненні високих результатів[3].
Особливий вплив на діяльність підприємства мають конкуренти, переваги яких у виробничій, технологічній, інноваційній сферах виступають рушійною силою в пошуку ідей та засобів досягнення більш вагомих результатів у стратегічно важливих галузях діяльності підприємства.
Наступною складовою бізнес-середовища є внутрішнє середовище підприємства, яке являє собою сукупність агентів, що діють усередині підприємства, та їх відношень, які виникають у процесі фінансово-господарської діяльності. До них належать керівництво, співробітники та власники[2, 4, 5, 6].
Для досягнення головної мети будь-якого підприємства — отримання максимального прибутку — недостатньо лише забезпечити виробництво необхідними сировиною, матеріалами та високотехнологічним обладнанням. Більш дійовими інструментами у вирішенні цього завдання є впровадження ефективних методів управління та форм структурної організації, які б забезпечували підприємству ритмічну і злагоджену роботу, підтримували його платоспроможність та інвестиційну привабливість. Однак і таких заходів буде замало для досягнення вагомих результатів діяльності підприємства, якщо «людський фактор» не займе провідного місця в системі цінностей керівництва і на підприємстві не буде створено нову модель використання трудових ресурсів, спроможну створити творчу атмосферу в колективі, стимулювати ініціативу та підвищити зацікавленість працівників у результатах своєї та спільної праці [1]. В процесі аналізу ділової активності підприємства слід виділяти ті, які мають максимальний вплив на діяльність підприємства. У зв’язку з тим, що вплинути на характер їх дії саме підприємство не в змозі, завданням аналізу є відпрацювання варіантів реагування на зміни зовнішнього середовища на випадок, якщо така ситуація стане актуальною.
Значення всебічного аналізу внутрішніх чинників для прийняття стратегічних рішень важкопереоцінити. Такий аналіз дає змогу визначити межі виробничих і збутових можливостей підприємства та обрати ті напрями перетворень, розвиток яких дасть максимальний господарський ефект у довгостроковій перспективі.
Для аналізу найвпливовіших зовнішніх та внутрішніх умов було обрано 16 машинобудівних підприємств Харківського регіону: ВАТ "Завод ім. Фрунзе", ХДАВП, ПуАТ "Автрамат", ПуАТ "Електромашина", ВАТ "Турбоатом", ПАТ "Харківський електроапаратний завод", ПуАТ"Харківський тракторний завод ім. С.Орджонікідзе", ПуАТ"Харківський ордена "Знак Пошани" машинобудівний завод "Червоний Жовтень", ПуАТ "Коннектор", ПуАТ"Харьківський електротехнічний завод "Укрелектромаш", ПуАТ"Харківхолодмаш", ПуАТ"Вовчанський агрегатний завод", ПуАТ"завод Промзв’язок", ПуАТ"Куп’янський машинобудівний завод", ПАТ "Лозівський завод "Трактородеталь", ПуАТ"Харківський машинобудівний завод "Світло шахтаря".
Так серед найвпливовіших зовнішніх умов (рис.1), які впливають на діяльність підприємств, не дозволяють розвиватися відповідно можливостям їх внутрішнього середовища та повністю спрямовувати свої зусилля на розв’язання внутрішніх проблем, і відповідно впливають на прийняття стратегічних рішень ОПР, слід виділити:
1. 75% досліджених підприємств (12 з 16) відмітили високі темпи росту цiн на покупні комплектуючі вироби, матеріали, сировину, енергоносії, а також монополізм постачальників зменшують конкурентоспроможність товарів підприємств.
2. Посилення конкуренції, як на внутрішньому ринку України, так i на ринку СНД відмітили 43,75% досліджених підприємств (7 з 16). Це потребує від виробника створювати і реалізовувати не лише нові товари, а й використовувати нові способи та засоби стимулювання організованих покупців;
3. Вплив держави, недосконалу система законодавства, амортизаційну політику, які призводять до непродуктивного навантаження на суб'єкти господарювання та значних витрат часу і ресурсів для складання податкової звітності, високий ступінь залежностiвiд законодавчих та економічних обмежень відчули 12 з 16 підприємств, що складає 75% з досліджених;
4. Істотною є залежність від банківських установ, якi постійно пiдвищують ставки по кредитам, для 4 підприємств (25%). Цей чинник обмежує використання кредитних ресурсiв для поповнення оборотних коштiв.
Серед внутрішніх умов найістотнішими є:
1. Застарілість основних виробничих засобів спостерігається на 68,75% (11 з 16) підприємств Харківського регіону, що призводить до збільшення обсягів витрат ресурсів, підвищується аварійність, собівартість продукції підвищується, а якість знижується порівняно з продукцією, виготовленою на досконаліших машинах та устаткуванні;
2. Нестача кваліфікованих робочих кадрів є притаманною 18,75 % підприємств;
3. Недосконала робота фінансових структур підприємства спостерігається на 50% досліджених підприємств Харківського регіону.
Стратегічне управління – це система управління підприємством, заснована на стратегічному плануванні, доповненому механізмом узгодження поточних рішень (тактичних і оперативних) зі стратегічними, а також механізмом коригування та контролю за реалізацією стратегії. Досить часто недосвідчені ОПР намагаються розробляти рішення, не сформулювавши саму проблему, не дослідивши першопричини виникнення проблеми. Упускаючи спочатку даний етап, вони вирішують часто поверхневі, поточні проблеми, які з часом доводиться вирішувати знову і знову, тому що не була виявлена основна причина. Враховуючи вищезгадані найвпливовіші зовнішні та внутрішні умови, ОПР зможе зробити більш ефективне стратегічне рішення для розвитку машинобудівного підприємства. Однак для підвищення конкурентоздатності ОПР повинна також бути належним чином проінформована про стратегічні рішення, що були зроблені на підприємствах машинобудівної галузі.
Так для подолання існуючих проблем роботи та розвитку машинобудівних підприємств Харківського регіону приймалися та реалізовувалися наступні стратегічні рішення:
1. Впровадження у виробництво нових технологічних процесів, якi спрямовано на поліпшення технології виготовлення продукції (модернiзацiя, модифікація, реконструкція виробництва), підвищення її якості та підвищення конкурентоспроможності на ринку значиться серед стратегічних рішень у 75% досліджуємих підприємствах;
2. Освоєння нових видів продукції, які відповідають найвищим вимогам споживачів, конкурентоспроможних на світовому ринку, як стратегічне рішення, притаманне 50% підприємств (8 з 16);
3. Диверсифікація постачальників сировини задля зменшення залежності від одного постачальника та страхування від ланцюгового банкрутства є стратегічним рішенням для 5 досліджуємих підприємств, що складає 31,25%;
4. Впровадження стратегії щодо поліпшення фінансового стану існує на 10 підприємствах (62,5%);
5. 14 з 16 підприємств стратегічним напрямком вважають нарощування обсягiв виробництва та збільшення реалізації товарної продукції для збільшення прибутку підприємства;
6. Майже всі з досліджуваних підприємств (87,5%) серед стратегічних рішень виділяють розширення нових ринків збуту;
7. Пошук та комплектування штату працівників кваліфікованим персоналом значиться серед стратегічних рішень 18,75% підприємств.
Висновки та перспективи подальших досліджень.
У статті було проаналізовано основні зовнішні та внутрішні умови, що впливають на прийняття та реалізацію стратегічних рішень на машинобудівних підприємствах України, а також визначені найбільш популярні стратегічні рішення у машинобудівній галузі на прикладі Харківського регіону. Так як найважливішими завданнями ОПР на підприємствах машинобудування при прийнятті стратегічних рішень є виведення роботи підприємства на якісно новий рівень, запровадження політики диверсифікації продукції та сфер діяльності, розширення асортименту й номенклатури продукції, то підприємства повинні значну увагу приділяти наступним напрямам:
розширення ринків збуту продукції;
нарощення об’ємів збуту продукції, та виведення її на новий якісний рівень
освоєння нових видів конкурентоздатної продукції: випуск модернізованих машин та обладнання для підприємств з морально − застарілим обладнанням, котре все ще працює;виробництво наукомісткого обладнання на імпортному обладнанні із залученням усіх видів інвестицій;участь у проектах, котрі спрямовані на виробництво складних комплектуючих − для вітчизняного та іноземного обладнання;розвиток окремих виробництв для випуску сучасного конкурентоздатного обладнання.
Враховуючи зазначені положення, можна стверджувати, що машинобудування потребує змін прийомів та методів стратегічного управління. Напрямками подальшого дослідження є розробка йпрактична перевірка методів прийняття стратегічних рішень на машинобудівних підприємствах України з метою більш поглибленого обліку умов та чинників кожного конкретного виробництва.
Список використаної літератури:
1.Ф. Аналоуи, А. Карами. Стратегический менеджмент малых и средних предприятий. - М.: «Юнити», 2005.- 400 с.
2. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия / При содействии Макдоннелла Э. Дж. - СПб.: Питер, 1999. - 414 с.
3. Беляев А. А., Коротков Э. М. Системология организации. - М.: ИНФРА-М, 2000. - 182 с.
4. Котлер Ф. Маркетинг, менеджмент. Аналіз, планирование, внедрение, контроль / Подредакцией д. э. н. О. А. Третьяк, к. э. н. Л. А. Волковой, Ю. Н. — СПб: Питер Ком, 1999. - 896с.
5. М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури. Основы менеджмента. - М.: «Дело», 2004. - 704 с.
6. Синк Д.С. Управлениепроизводительностью: планирование, измерение и оценка, контроль и повышение : Пер. с англ. / Общ. ред и предисл. В.И.Данилова-Данильяна. - М.: Прогресс, 1979. - 528 с.
7. Файоль А. Общее и промышленное управление: Пер. с франц. - М.:, 1992. - 151 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар